По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже:

–  Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне дiло, яке треба негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я був би своєю головою, нiде правди дiти, цього не вигадав, i ми всi були би попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна, хитра i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся. Треба повести дiло так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло його до громади. Вiн може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом i досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя честь зачеплена, бо Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побiди. Треба завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогiв помiж тими бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як рознесуть помiж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук вирвати i на куски пошматувати.

–  Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похiд. Мушу тебе звеличати, щоб тобi з'єднати пошану у всiх, а тодi хай вже твоя голова промишляє, як дiло повести.

Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:

–  Ходи, вашмосць, зi мною до церкви…

На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:

–  Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на мiсцi.

–  Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж до попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi наложать. Вiд того тобi на серцi полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобi i перед козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, i завтра збирається велика рада. Кошовий менi поможе, товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.

Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не мiг iти власною силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли вiн йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.

На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.

Вийшов їм назустрiч пiп.

Сагайдачний каже:

–  Оцей каючийся грiшник приступає со страхом i трепетом до сповiдi. Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не моє дiло.

Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.

Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь…

Сагайдачному аж навкучилося ждати. Вiн не хотiв, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповiдь не скiнчилася.

Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.

Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.

Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а то околiє чоловiк… Такого щирого каяття я ще не бачив…

Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.

–  Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi твої грiхи.

Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.

–  Хто се?

–  Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.

–  Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.

Другий козак каже:

–  Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати. Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.

Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку, потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.

–  Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.

–  Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.

В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть.

Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi сторони, говорив:

–  Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!

Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.

Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"

Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч християнських бранцiв.

Тепер кошовий говорив далi:

–  А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…

–  Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.

–  Слава Сагайдачному!
– гукали козаки, пiдносячи шапки вгору.
– Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?