–  Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував…

–  Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути…

–  Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?

–  Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…

Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.

Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.

Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:

–  Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi.
– А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали…

–  Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький.
– То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.

–  Спасибi вашмосцi!
– каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку.
– Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.

–  Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця.

–  Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш… - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би…

–  Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.

Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi.

Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.

Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї. Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.

–  Ми вже пiд оком заптiїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати.

Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усiх. Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i поїхали. В городi було ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився.

Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околицi так, як першого разу.

В Перекопi треба було знову поклонитися мурзi. Вiн дуже зрадiв, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволi, а вже панну Анну то трохи не з'їв очима.

–  Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанiв-козакiв знищила, бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а ми вiдплачуємося за нашу кривду.

–  Ми постараємося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра, кладучи руку на серце.

–  Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всiх переведемо у сирiвцях до Кафи, на базар… Вже, як ви вiд'їхали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан… А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його пiймав в свої руки… Вiн i пiд Варною накоїв нам багато лиха…

–  Як вiн був пiд Варною, то там, певно, i загинув, коли вiйська падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашої милостi. В такiм разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний.

–  Вiн один мiг втекти i тепер помстився…

Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був мiж ними. Всi мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри:

–  Перекажи його милостi, що я Сагайдачного знаю лично i обiцяю доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану.