Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небi не було нi одного облачка… Сонце пiднялось на обрiї i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро.

Козаки полягали на кожухах i куняли. Шляхтичi проходжались мовчки. Сагайдачний сидiв на сiдлi i курив люльку. Одна Анна не втратила бадьоростi.

–  Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нiкому би i не приснилося, i все буде гаразд.
– Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла у траву квiтки збирати.

–  Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокiй сiй роботi по травi, а то ще гадюку замiсть квiтки знайдете, а тодi нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте i не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, i гадюка тодi дуже злюча буває. Не можна вам i на травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде…

Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже:

–  Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки не прикличу?

Сагайдачний усмiхнувся:

–  Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казцi говориться. Отодi вiн, певно, на вашу любу пiсеньку зва-биться, вiдзискає свою прежню постать, ну i тодi запрошуйте нас всiх на весiлля.

–  Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокi пороги на мої ноги.

Тепер заспiвала Анна своїм срiбним голоском українську пiсеньку, аж степова птиця у травi замовкла.

Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького:

–  Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте менi знати стрiлом.

Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у травi. Нараз залунав з того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна каже:

–  Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював…

В обозi лишився ще один кiнь. Анна побiгла i видряпалась на нього, стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками i вже була на землi.

–  Пан Конашевич вертається, - каже схвильована i задихана.

Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя.

–  Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо обiд варити…

Принiс оленя i кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бiгала довкруги i плескала в долонi.

–  Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?

Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потiчка i розвели вогонь.

Незадовго варилася в казанi юшка з кашею i пеклись на вогнi куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася.

За достатньою їдою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали собi з цiлої пригоди жартувати.

–  Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири години, як поїхав.

–  Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тiльки я того певний, що вiн надармо не поїхав.

А тим часом Iскра, знаючи добре степ, їхав за слiдом в травi, не зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим часом, як сонце пригрiє, столочена трава не пiднялась.

Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i знемоглись, будилась степова муха i дуже до них присiкалась…

Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися. За тими стали показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра поїхав до них прямо. Йому назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих. Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було жодної зброї, окрiм ломак.

–  Чи не забiгли тут часом нашi конi?
– питає Iскра по-татарськи.

–  А скiльки тих коней було?

–  Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю!

–  А коли б забiгли, то що?

–  То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете.

–  А тi пани де?

–  Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра.
– Ви - гiльтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло.

–  А де ж це золото?

–  Та годi ж менi було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стрiну. Скiльки вас тут є вкупi?

–  Бiльш шiстдесят люда…