Iскра переповiв це мурзi, через що вiдразу затерлося збентеження у полякiв. Мурза дуже зрадiв:

–  Невже ж ти його знаєш?

–  Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду його хитрощами, що i нестямиться, як поїде в Перекоп… На це даю моє лицарське слово… Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiнуєш.

–  За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза.

–  Ваша милiсть, замало його цiнуєш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се для приязнi вашої милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi скарби Криму.

Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн справдi дiстав в свої руки того козацького шайтана i повiв його хановi, тодi вiн пiде в ласцi дуже високо…

–  За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не буде.

Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.

На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.

Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:

–  Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?

–  Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пiзнай мене".

–  Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?

–  А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене цiла дорога в кишенi.

Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем.

–  Коли ж вашмосць це робив?

–  Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.

Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла.

Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:

–  Але то лицар, якого я ще не бачила…

Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де було доволi зеленої пашi.

Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.

Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней. Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на припонах.

Пригода з татарами трапилась їм зараз при третiм нiчлiгу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув.

Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ.

В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним - Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що їх пiдiйшли непроханi гостi.

–  Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней…

А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi.

Сагайдачний копнув його ногою з досади.

–  Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi клунки… От вартовий, матерi твоїй ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я б його приказав розстрiляти… Тьфу! А то - баба, перина!
– Сагайдачний став далi лаяти шпетними словами. Шляхтич пiдвiвся з землi i дививсь заспаними очима, не розумiючи, що з ним.

На те прибiг Пшилуцький.

–  Не гримай на нього, вашмосць, вiн зачадiв вiд спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить…

–  То чому менi того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не вiдшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти… Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припiзниться.
– В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв злодiїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стiльки дороги волочитись пiшки…

Сагайдачний, покинувши ляхiв, став нараджуватися з Iскрою i запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней…

Стало на тiм, що як лише розвиднiється, пiде Iскра з двома товаришами за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути.

Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другi докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень.

Як лише розвиднiлося, поїхав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу.