–  Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку вибачайте, бо її не маю.

–  Не дуже-то i нам за нею банно '.

–  Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.

–  Хiба ж сюди купцi заходять?

–  А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, вiск.

–  Якi шкури?

–  Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. Є лисячi, вовчi, ведмежi, сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, - що треба.

–  А цей лiс чий?

–  Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.

–  Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я, який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.

–  Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.

–  Погонi? А звiдкiля?

–  З Острога, вiд князя…

–  Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися? Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима - не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.

–  А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?

–  От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.

–  Де ж ви, дiду, бували?

–  Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на долiвцi.
– Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi, що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…

–  А скiльки вам, дiду, рокiв буде?

–  Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi є: вiсiмдесят минуло i на перший пiшло.

–  Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.

–  А твiй дiдусь хто такий?

–  Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто рокiв, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?

–  Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох. У мiй час було їх на Запорожжi кiлька. Та не кожний там i Жмайлом мусив зватися. Запорожцi такий химерний народ, що кожному своє iмення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мiй батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще бiльше при своїм будуть стояти. Ось iз чого мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене пiймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що i як, скiльки козакiв прийшло. А я начеб води в рот, - нiчичирк. Хiба ж своїх буду зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку та давай припiкати розпаленим залiзом. Шкварчало моє тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомiн та стукiтню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лiчився з ран, але таки не пропав… I тодi прозвали мене Печеним.

–  Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила…

–  Еге ж! Побратим мене виручив… От був товариш, щирiший рiдного брата… Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.

Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого iз своїх знайомих у своїй уявi побачив…

–  Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але менi здається, що в Господа милосердного є така книга, де всi люде списанi i кожному приписана доля, вiд якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться - що мав бути, то й буде. Козак - то так, як муха: бринить, лiтає, веселиться, аж поки в мед не впаде…

–  Або в дьоготь, - добавив Петро.

–  Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.

В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок. Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi порядки, та старий йому перебив:

–  Не хочу слухати нi про людей, нi про їхнi порядки, вони були i будуть все однаковi, досить менi їх. Ти краще переказуй менi молитву "На сон грядущий", а то далi забуду все.

Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.

В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли пiд сплiток який звiр приближався.

Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони хотiли зараз вибиратися в дорогу.

–  Ого! Так менi гостину вiдплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.

–  Нам, дiду, пильно на Сiч…

–  Гадаєш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дiстанешся.