Чадить, тріскотить свічка…

…Коли він увійшов? Ставний красень ніби хвилину тому переступив раму портрета пензля Вінсента Гольфайне: камзол бордового атласу, темні панчохи щільно облягають стрункі м'язисті ноги, церемоніальна шпажка, іграшка з витонченим руків'ям. І всі ці підв'язки, брижі, буфи, золоті пряжки на туфлях зі шкіри молодої віверни… Бездоганно! Лляні локони перуки вільно спадають на плечі. Породисте, довгасте обличчя аристократа – ввічлива маска, з-за якої визирає погано приховувана, зате природна нудьга.

Навіщо він тут?

Звідки?

А, так, нагорі в розпалі урочистості з нагоди трьохсотріччя університету! Напевно, хтось зі знатних меценатів. Звичайно ж, його запросили – як інакше? – і йому швидко набридло товариство вчених мужів, сухарів і педантів…

Дивлюся на гостя.

Напевно, так дивилися б на мене три бабусі з комірки, якби одного разу побачили.

– У цих підвалах? У непроглядній темряві? Дитя моє, втікаючи від суєти, я не думав, що застану тут живу душу. Там, нагорі, свято, вогні, незабаром почнеться феєрверк…

Затиснутий у сильній руці, триглавий змій дихає язичками полум'я.

Свічник.

– Але ви також втекли від вогнів у темряву? Чи не так, ваша… – закінчую запитальною паузою, бо не знаю, як звертатися до незнайомця.

– Ваша! – сміється він. Білі зуби, рум'янець на щоках, і несподівано сумні промінчики в куточках темних, уважних очей. – Дозвольте відрекомендуватися: наша навіжена високість, герцог д'Естрем'єр. Для близьких друзів – Губерт, для насмішників і підлабузників – Губерт Раптовий.

Обертаюся каменем.

– Чим займається мій освічений співрозмовник на самоті? Викликає духів з безодні? Пише історію Батьківщини? Насолоджується тишею?

– Міркую над суттю речей.

– Он як? Дивно! У глушині запилюжених архівів… І в чому, дозвольте поцікавитися, мій розважливий співрозмовник бачить згадану суть?

– Якщо це дійсно цікавить вашу високість…

Овал Небес!

Він слухає.

«Омфалос, як одне з космічних начал людини, тісно пов'язаний з елементалями Землі – це пуп, початок укорінення й росту зародка, аж до повновартісної особистості. Омфалічний культ – культ жертовності, пов'язаної з обертанням у часі, з Кругом Долі, смерті й народження. На відміну від фалічного культу, що символізує сходження ззовні всередину, призначення омфаліч-них зв'язків – зворотне…»

…Лицарі в молочно-білому: тролі-сніговики з почту Крижаної Імператриці. Лицарі у вугільно-чорній броні: смоляні плащі полощуться на вітрі.

Двір розділено на дві половини: чорну й білу.

– Світло й Темрява!

– Добро і Зло!

– Віват магістрові Хендрику!

Допоможи мені, Вічний Мандрівцю! Дай сили не розплакатися, не розреготатися вголос. Так вони розуміють суть буття, основу Світобудови, філософію двох Єдностей, що в потаємній глибині народжують Омфалоси, пуповину особистості, крихітну кульку, комірку з бабусями… Наївний фарс, балаган, двоколірний маскарад, серйозні гримаси напівдитячих облич – ще б пак! Дали доторкнутися до Великої Таємниці! Тепер ми Втаємничені!

Діти граються у війну.

Орден Зорі.

Це нічого, це дрібниця, я це витримаю. Головне – тепер є можливість працювати. Навколо мене цілий замок, нехай і маленький; навколо мене – Майорат, подарунок Губерта… Скрипторій, лабораторія, кабінет, можливість запрошувати необхідних консультантів. І – книги! Ті, котрих не знайшлося в університеті, про які навіть мріяти було страшно. Сьогодні привезли Еразма Чарівника: «Пуп землі, як він є», «Основи Універсуму», і здається, щось іще. Я знемагаю від бажання глянути, перегорнути, але доводиться чекати закінчення церемонії.

– Світло! Темрява!..

Чекаю.

«Уславлений семант Годфрей Хаґґі стверджував, що частка „ом“ означає священний голос, звук, що виник в особливому місці („лос“). Склад „фа“ означає „виголошувати“. Таким чином, „омфалос“ – „місце, де звучить Ом“, центр вібрацій мани, істинна зав'язь пупка особистості, а зовсім не божествений фалос, як вважають розумники з Колегіуму…»

А в балкона – різьблене поруччя.

Низеньке.

…Спека! Тіло горить, думки плутаються. Немає рук, немає ніг, нічого немає – лише судомно пульсує згусток рідкого вогню в животі. Темрява заступає погляд, світло випалює думки. Темрява. Світло. І я.

– Лікаря! Швидше!

– Магістр! З балкона…

Не треба лікаря. Є інший спосіб, звичний з дитинства. Тільки – навпаки.

Дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки… Статуя, фігурки… Струмені, тіні, сяйво, веселка… Кулька… Комірка з бабусями: вони ще прядуть, ще не знають, їм не до мене. Вони не дізнаються. Намотую зверху кокон: нитки, нитки… Сяйво, веселка – все перетворюється на нитки, змотуючись у клубок – міцніший за найміцнішу броню… Тіні, фігурки! Світлячки…

Бабусі нічого не дізнаються.