* * *

– Як спалося, зубарю?

Здригнувшись, Конрад не відразу втямив, що голос Малого долинає крізь стіну. Шельма-клієнталь зекономив на перетинки між кімнатами: стіни лише з вигляду справляли враження грубих і міцних. Та й Кош, по правді кажучи, тихо розмовляти просто не вмів.

Відповіді пульпідора барон не почув.

– …Будь певен, не поткнуться! Це я тобі кажу! Та ми зі світлістю їх удвох…

Барон почав одягатися, мимоволі нашорошив вуха. Підслуховувати, звичайно, негарно, але не затикати ж вуха восковими пробками, справді? Цікаво, а сусіди чули їхню розмову з ловцем снів? Либонь, могли списати на божевілля.

– …Ага, всією компанією йдемо. До Чорно-Білого. Ну, до Чорних! Від яких ти вчора драпав…

«От торохтілка! – розсердився Конрад, прискіпливо розглядаючи власні нігті. Верхній гачок камзола ніяк не ліз у петельку, а нігті барон жалів. – Зараз першому-ліпшому все й викладе».

– …Аспіда бороти, ось навіщо! Боржок за ним…

У низькому голосі Коша звучала похмура погроза.

– …Ха! З нами зв'язатися – готуй відразу гріб! Собаку бачив? Його навіть я боюся! А стара?! Бабуся Нижньої Мами! Ну й ми зі світлістю… Світлість? Ха! Рубака, шибайголова! Він у цьому… Як його… У Дозорі служить. Самий головний! В отпуску зараз…

– У Дозорі?! – раптом пробився крізь стіну вереск Рене, тонкий і пронизливий. – У Дозорі Сімох?!

«І чого він так розхвилювався?» – здивовано подумав обер-квізитор, поправляючи манжети.

– Якщо тебе, зубаря, в розрахунок брати, – хихикнув Копі, -точно Семеро і вийде!

За стіною настала тиша. Барон підійшов до тьмяного дзеркала, оцінюючи зовнішній вигляд, і залишився задоволений. Для столиці – стерпно, а для походу – більш ніж пристойно. Особливо тішив той факт, що зуб зовсім не болів, а пухлина спала, як і не було. Не даремно пульпідора рятували: за добру справу возда-лося сторицею.

– Медальйон!

– Га?

– Мій медальйон! Зник…

У крикові Рене звучав розпач засудженого до страти.

Конрад намацав на грудях підібраний учора трофей. То ось хто хазяїн, виявляється. Треба потішити горбаня: знайшлася його пропажа. Зберемося за сніданком…

– Не боїсь, знайдемо. Залізяку знайшли, і медаль відшукаємо, – басив за стіною Кош, заспокоюючи. – Собаку по сліду пустимо…

З'явившись у дверях трапезної зали, горбань виглядав так, наче на нього обвалився Овал Небес, вилилася вся світова скорбота з горщика Триногої Плакальниці, а Повзуча Благодать особисто повідомила, що має намір повік обходити Рене стороною.

Конрад поквапився назустріч:

– Я хотів запитати вас, пане Кугут… Чи не ваша це штучка? Я вчора на подвір'ї підібрав.

Барон дістав медальйон, завбачливо схований у кишеню камзола, і очам не повірив: дрібничка змінила колір на лаково-чорний! Обер-квізитор добре пам'ятав, що ще недавно медальйон був незаймано-білий. «Магічна штучка, – із запізненням дійшло до нього. – Для чаклунських амулетів зміна кольору, мабуть, річ звичайна. Або так: у кого зуб болить, тому медальйон білий, у кого не болить – чорний…»

Але поведінка Рене вразила барона значно більше, ніж кольорові перетворення медальйона. Дотепер з усіх, кого знав Конрад, така швидка зміна настроїв була властива лише рудому гомолюпусу.

– Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний! Ви мене просто врятували! Я думав: усе пропало… Як? Чому? Ви його мені повертаєте?!

Всесвітнє горе, бурхлива радість, і відразу – збентежена розгубленість.

– Звісно. Він же ваш?

– Мій. Але…

Пульпідор здивовано дивився на обер-квізитора. Немов намагався зрозуміти: з якої загадкової причини барон повертає амулет законному власникові? Невже юнак звик мати справу виключно з безчесними негідниками? Шкода, якщо так…

– Звісно, повертаю. Не в моїх, знаєте, правилах привласнювати чуже майно. Вас це дивує, пане?

– Я думав… Утім, вам, звичайно, видніше. Ще раз велике спасибі.

Конрадові залишилося лише знизати плечима. Надзвичайно неврівноважений хлопчина. Наслідки професії?

Коли сніданок добігав кінця, горбань, який похмуро мовчав під час трапези, раптом заявив:

– Пані та панове, дозвольте мені піти з вами.

– Якого лисого? – з властивою їй тактовністю відгукнулася Аглая Вертенна. В руках баба вертіла чашу й столовий ніж, міркуючи, у якій послідовності пожбурити їх у голову новоявлено-го попутника.

– Ви надасте мені цим колосальну послугу, – Кугут проковтнув образу. Барон бачив, чого це коштувало гордому юнакові. – На мене полюють стражники Майорату. На шляху до Реттії вони напевно влаштували засідку. Але їм ніколи не спаде на думку, що я поїду назад. Якщо ви люб'язно дозволите мені сховатися у вашому фургоні, нам удасться збити їх зі сліду. А пізніше я куплю коня – мій, на жаль, загинув – більше не обтяжуватиму вас своею надокучливою присутністю.

– Ми зобов'язані допомогти, – рішуче заявив граф. – Кидати людину в біді недостойно.