– Ви хочете сказати, що у вас у пастці снуль, у снулі – сон, а уві сні – чужа пам'ять?

Баронові страх як схотілося прокинутися.

– Вірно є! – ловець щиро зрадів тямущості співрозмовника. – Не весь пам'ять. Скибочка.

– Добре, нехай скибочка, – в обер-квизиторі раптом прокинувся мисливський азарт. – Виходить, хтось пам'ятає час становлення Ордена Зорі! Пане Тирулего, ваша правда: нашому другові-снулю дуже багато років. А як далеко має перебувати людина, щоб снуль переніс його сон на іншу людину?

– Недалеко. Поруч.

– Наприклад?

– Наприклад, у цей будинок.

– Дуже добре! – фон Шмуц потер руки в передчутті.
– 1 ви можете визначити, чий це сон?

Конрад уже знав відповідь. Зараз йому було потрібно лише підтвердження. Ніхто із супутників барона не був до такої міри старий – це відомо достеменно. Але для чаклуна або мага, особливо з потужним внутрішнім запасом мани, і сто років – не межа тривалості життя. Молодо виглядає? – на те існують личини та інші чарівницькі штучки. Не далі як позавчора, завдяки майстерності вігіли, барон і сам бешкетував у подобі здорованя-матроса.

– Так, я могти визначити. Тут, у цей будинок, немає така людина.

– Тобто як – немає?! Ви ловець снулів, чи жартівник?!

Від прикрості, що чудовий здогад розвіявся сизим димом за вітром, Конрад на мить зірвався, про що відразу пожалкував, засоромився. Зрілий чоловік, дворянин, високопосадовець Всевидющого Приказу… Значить, мусить опанувати себе, хай там хоч кінець світу.

Сором! Стидобисько!

– Вибачити мене, – сумовито розвів руками Ікер Тирулега. – Дивний снуль. Рідкісний. Ні, у будинок немає просезоріус ага… Людина-хазяїн.

– Перепрошую за різкість і недовіру. А молодий пульпідор, якого ви вчора врятували?

– Ні, горбатий не могти бути просезоріус. Ніхто з люди в цей будинок.

– А скажіть… Сни, тобто снулі – їх можна зберігати?

– О, так! – пожвавішав Тирулега. – Цілий мистецтво є. Я їм володіти! Снуль піймати, саджати в екзипула, – він ще раз продемонстрував плетінку з «медузою», – з екзипула в апотека… Схрон… Сохранялище. Там снуль довго сидіти могти. Давати приснить іноді, настій духоцвіт бризкати, дурна мураха не пускай поруч…

– Як довго?

– Рік. Два. Десять. Десять – рідко.

– А п'ятдесят? Сто?!

– Не знай, – зізнався чесний Тирулега. – Ніхто зберігати не пробуй. Якщо сон довго покупець нема, його сушити, потім торкати? Товкати? – порох роби. Інкубоніс-порох із сірка й кора дуба швидко тарган ганяй. Порох-сон про війна з перець і сухий лишай – від лихоманка пити. Порох-сон про гроші…

Барон знав: морфінітів кличуть, бажаючи позбавити людину кошмарів. Навіть широкопрофільні гіпномаги не завжди бралися допомогти, а ловці снів звичайно справлялися. Втім, заробляли на життя вони не тільки ловом кошмарів. Знаходилися й заможні любителі видінь, спійманих у сильце. Замість того, щоб пролежувати боки, чи не краще пережити уві сні любовну авантюру? Стати учасником оргії? Зійтися з ворогом у смертельному, але безпечному двобої? Полоскотати пересичені почуття чужим жахом?

Але порошок від тарганів?!

– Дякую, пане Тирулего. Крім вас, тут більше немає ловців?

– Немає. Я один є каптор иртабаз.

Конрад не став з'ясовувати, як старий розпізнає колег. Сам барон теж у дев'яти випадках з десяти розпізнав би квізитора під будь-якою личиною.

– Щиро вдячний вам, пане. Отже, ви впевнені, що в клієнте-лі немає людини, яка могла б, свідомо чи несвідомо, «підкинути» мені цей сон?

– Впевнений. Я зберігати снуль цей, скільки потрібно. Його можна приснити ще. Раптом ви там знайти корисний… Відомостей? Про наш спільна справа?

– Буду вам вельми вдячний. А зараз прошу мене вибачити: світає, я хотів би переодягтися до сніданку. Нам незабаром виступати.

Змахнувши чорним плащем, Тирулега відкланявся й пішов.

«Добре хоч, не по стелі…» – зітхнув барон, зовсім спантеличений.

* * *

– А мені в трупарні й кажуть: у кредит більше не дамо!

– Тобі?

– Мені! Я їм підтвердження категорії, заявку на експеримент, план заходів… Ні й годі, хоч лусни! Ліміт, сатир його буцай, вичерпаний! Хабара тицьнув, то інтендант, гарпій квашений, аж підскочив…

– Давай я на себе запишу. Мені Фрося сім пільговиків підмахнув, а я на третьому бачу: глухо! Без «верби» тінь просто в банці розвіюється…

– Кручу, верчу, дух спіймати хочу…

– Та не так! Кручу-у, верчу-у… Упирай наприкінці на «у». Зменшена септочка з доданою зверху малою нонкою, як у «Загибелі богів». Я тобі дам «Процес розкладання мелодики виклику», там є…

– Кручу-у, верчу-у…

– Ну ти, братику, глухар… Тобі духа тільки в старому черевику ловити…

– …Чу-у… задовбала ваша септочка! Кручу-у-у…