– Як ви почуваєтеся?

– Бувало краще.

– Говорити можете?

– Можу.

– Тоді почнемо. Для початку – чотири запитання, за кількістю вершників, які бажали вашої смерті. Як вас звати, що ви за один, хто за вами гнався й чому?

– Спершу назвіться самі, пане рятівник.

– Барон фон Шмуц, – козиряти чином і рангом Конрадові не хотілося.

– Рене Кугут, мандрівний пульпідор.

– Перепрошую? Пульпідор?

Немилозвучне слово здавалося знайомим, але Конрад ніяк не міг пригадати, що воно означає.

– Чарівник-дентат, – без приязні повідомила містрис Форзац. – Зубодер за викликом.

Обличчя горбаня спотворила хижа гримаса, очі звузилися, блиснувши яскравіше за свічки. Пес біля ніг жінки підібгався й глухо загарчав, але поранений не звернув на Лю ніякої уваги.

– Надалі попрошу, пані, добирати слова! – відкарбував Рене. Ліва повіка горбаня помітно сіпалася. – Я пульпідор у сьомому поколінні! Лауреат турніру в Амараксі! Наша майстерність і талант не мають нічого спільного з…

– Містрис, пане. Містрис, – холодно виправила Марія Форзац, встаючи. І з гідністю полишила залу в супроводі пса.

Рене помітно збентежився.

– Якщо я образив даму, я готовий просити вибачення… – промимрив він.

– Ви зможете зробити це вранці. А поки що в нас залишилося ще два запитання. Хто за вами гнався, і чому вони прагнуть крові мандрівного пульпідора в сьомому поколінні?

– Недоліки професії, – знизав плечима Рене. Через горб це виглядало смішно. – Мене запросили в Чорно-Білий Майорат до стратега тамтешнього Аспіда.

– У Майорат?

– А що тут особливого? Зуби болять у всіх. У здитинілих лицарів, у баронів… У вас, приміром, флюс. А в аспідного стратега, скажу я вам, надзвичайно задавнений випадок! Пульпіт – дурниця. З ним я впорався заввиграшки. Але що скажете про широкий періодонтит, що розвинувся через жахливий прикус? Уявив себе, бач, Звіром Хи, відростив іклиська… Я йому тлумачу: ротова порожнина людини для таких ікол зовсім не пристосована, вони травмують ясна! А він, бузувір, горіхи клацає й шкіриться…

Пульпідор жадібно припав до кубка, принесеного клієнталем.

Барон чекав.

– Взагалі ж я сам винен, – напившись, Рене обтер вуса тильним боком долоні. – Сумлінність підвела. Накреслив йому на кожному зубі вібро-руну, зняв камінь, ну й не втримався: виправив прикус… Він у дзеркалі побачив, і за сокиру. Я – втікати, варта – за мною. Вони ж тупі, чорняки ці: якщо наказ отримали – луснуть, а наздоженуть. До речі, я перед вами в боргу.

– Ви, здається, казали щось про мій флюс? – з надією поцікавився змучений болем барон. – Чи не погодитеся… е-е… посприяти?

– Та дурничка ваш флюс… Тільки попереджаю: буде боляче. Недовго, але сильно. Я скажу, коли. Ви не бачили, куди подівся мій ретрактор?

Ретрактором виявилася знайома шестопера. На щастя, вона під час пошуків – напевно, за таємним наказом хазяїна – знову збільшилася до шести ліктів у довжину. Інакше навіть при смолоскипах шукали б до ранку. Повернувшись до рук горбаня, моторошне знаряддя почало гудіти, свистіти, потім дзижчати на нестерпних тонах, аж вухо різало, після чого скоротилося й умістилось у долоні пульпідора. Став зрозумілим секрет виникнення зброї нізвідки та зникнення в нікуди. Конрад зайвий раз нагадав собі, що перед ним не просто медикус, а медикус-чаклун.

– Успадкував, – пояснив Рене Кугут. – Сімейна реліквія. Батько заповів…

Для лікування вони усамітнилися в кімнаті барона. Рене провів долонею над інструментом, і по сріблястій поверхні заскакали сонячні іскорки.

– Не бійтеся, це очищення… Нумо, глянемо на ваш флюсик…

Він цокнув язиком: так птахівниці скликають курчат. Немов у відповідь, один з кінців ретрактора набряк ртутною краплею, сплющився й затвердів срібним дзеркальцем. На лобі горбаня відкрилося «третє око», правильної круглої форми і без зіниці, світячись яскравіше за шандал-семисвічник.

– Відкрийте рота… Ширше… Ось так… Не смикайтеся! Замріть!

Конрад скорився, борючись із крижаним жахом.

– Ага… бачу… Так я й думав, – задоволено констатував пульпідор, витягаючи інструмент із рота барона. – Почнемо, ваша світлосте?

Далі все відбувалося, як у тумані. Майстерність Рене, чи втома, помножена на глупу ніч, але Конрадові здавалося, наче лікують когось іншого, а сам він – лише відсторонений спостерігач.

Для початку горбань гострим, як ланцет, нігтем накреслив на щоці пацієнта якийсь символ, що контурами нагадував листок голожаберника. Щоку, хворий зуб і взагалі всю праву половину обличчя відразу паралізувало. Потикавши нігтем у нечутливу щоку, Рене загадково гмикнув і забурмотів пташиною мовою. Хвилину-дві він щось викручував з повітря; залишившись неза-доволений результатом, пустив у хід інструмент, перетворив «батькову спадщину» на холодну змійку з вічком бабки. Змійка ковзнула обер-квізитору в рот, довго там плазувала, викручувалась і сичала. Смак у зміїного тільця був їдкий, з кислою оскомою. «Отруйна? – міркував барон, дивуючись з власної байдужості. – А чому ні? Може, флюси гадючою отрутою труять…»