Зелене світло привітало Річарда. Ступаючи по власних слідах, він незабаром знайшов місце сутички. Сліди металися по всьому зсуву. Річард здивувався, побачивши, скільки він пройшов, відбиваючись від ворога. Тепер він не міг згадати всіх цих блукань. А значить, він не пам'ятав багато чого і про саму битву.

Річард здригнувся. Він знайшов те, що шукав. Сліди його і Келен, а потім тільки її. Серце відчайдушно забилося в грудях. Він так сподівався, що сліди не приведуть до стіни. Опускаючись навпочіпки, він розглядав землю, водив по ній руками. Сліди безладно металися. Мабуть, Келен спочатку розгубилася, а потім зупинилася і повернула назад. Там, де дві пари ніг йшли в сторону Серединних Земель, один ланцюжок слідів вів назад.

Це Келен.

Річард схопився на ноги. Він важко дихав. Кров шалено стукала в скронях. Зелене сяйво сліпило очі. Річард прикинув, наскільки далеко могла піти Келен. На те, щоб перетнути Тіснину, у них пішла велика частина ночі. Але тоді вони не знали дороги. Він опустив очі на відбиті в бруді сліди. Тепер він знав.

Він міг йти швидше, дорога назад на страшила його. Річард чітко згадав, що сказав Зедд, вручаючи йому меч: «Сила гніву дасть тобі силу подолати все».

Шукач оголив меч. Чистий металевий дзвін наповнив туманне повітря. Гнів влився Річарду в жили і погнав його по сліду Келен. Річард біг крізь туман, що направлявся тиском стіни. Коли сліди повертали, він, не зменшуючи швидкості, переносив вагу на одну ногу і безупинно продовжував біг.

Річард двічі натикався на тіні, нерухомо висіли над стежкою. Здавалося, вони не помічали його. Річард летів вперед, виставивши перед собою меч. Тіні з виттям розчинялися в повітрі. Хоча у них вже не було облич, вони здавалися здивованими.

Не сповільнюючи ходу, він пройшов розколину, стусанами відкидаючи хапал. Річард зупинився перевести дух. Він відчував величезне полегшення: сліди Келен не обірвалися. Тепер, на лісовій стежці, розрізнити їх буде важче, але це неважливо. Він знає, куди направляється Келен. Знає, що вона благополучно минула Тіснину. Річарду хотілося кричати від радості: Келен жива.

Він знав, що наздоганяє її. Волога не встигла розмити відбитки ніг, як це було в тіснині. Напевно, коли розвиднілося, Келен пішла по власних слідах замість того, щоб просуватися вздовж стін, інакше він давно б наздогнав її. «Розумна дівчина, — подумав він, — є голова на плечах».

Річард біг по стежці, тримаючи меч — і гнів — напоготові. Він не втрачав часу на пошуки слідів, але коли опинявся на м'якому або покритому брудом ділянці грунту, сповільнював крок і поглядав на землю. Минувши порослу травою галявину, він вискочив на вузьку піщану дорогу, поцятковану слідами, і подивився вниз. Те, що він побачив, змусило його різко зупинитися, у Річарда підкосилися коліна. Стоячи рачки, він мовчки дивився на сліди. Очі його широко розкрилися.

Поверх сліду Келен відбився чоловічий черевик, рази в три більше, ніж її нога. Сумнівів не залишалося: тут пройшов останній з Кводу.

Гнів підкинув Річарда в повітря. Він стрімголов кинувся вперед. Скелі і дерева злилися в одну суцільну пляму. Його єдиною турботою було не збитися зі стежки і не вбігти в кордон. Не зі страху за себе, але тому, що якщо він загине, то нікому буде допомогти Келен. Він задихався, повітря обпалювало легені. Гнів магії змусив його забути про втому, про нестачу сну.

Видершись на вершину скелястого уступу, Річард побачив Келен. Він завмер. Келен стояла ліворуч, спиною до скелі, напівпригнувшись. Перед нею, праворуч від Річарда, стояв останній з Кводу. Гнів почав змінюватися жахом. Шкіряна сорочка вбивці блищала від вологи. Світле волосся приховував капюшон кольчуги. Він заніс меч і видав бойовий клич.

Він хоче вбити Келен.

Лють затуманила Річарду свідомість.

— Ні, — скажено скрикнув він, стрибаючи зі скелі. Ще в повітрі він обома руками заніс над головою Меч Істини. Торкнувшись ногами землі, Річард підскочив. Клинок зі свистом розтяв повітря. Противник обернувся. Побачивши меч Річарда в замаху, він в одну мить підняв свій, щоб відбити удар. Сухожилля на його зап'ястях захрустіли від напруги.

Річард, ніби уві сні, дивився, як опускається його меч.

Він вклав у цей удар всі свої сили. Меч летів все швидше, все вірніше. Невідворотно. Магія скипіла разом з поривом Шукача. Річард перевів погляд з меча противника на його крижані блакитні очі. Меч Істини слідував за поглядом Шукача. Він почув власний крик. Противник уже підняв меч над головою, щоб відбити удар.

Річард не бачив нічого, крім противника. Гнів магії вирвався на свободу, і ніяка сила вже не могла перешкодити Річарду пролити кров. Він втратив розум, забув всі інші прагнення, інші цілі. Він був смертю, що проникала в життя.

Час ніби зупинився. Не відводячи погляду від блакитних очей противника, Річард чітко бачив боковим зором, як Меч Істини, подолавши здавалося нескінченну відстань, торкнувся ворожого меча. Він побачив у всіх подробицях, як ворожий меч повільно, дуже повільно розлетівся на розпечені осколки, як важкий клинок, перевертаючись, піднявся в повітря, як блиснуло на сонці лезо. Меч Шукача, що направлявся силою магії і силою гніву, опустився на противника, торкнувся кольчуги, примусивши голову злегка відхилитися, розрубав метал і опустився до блакитних очей. Металеві розрубані кільця дощем посипалися на землю.