Річард підняв ганчірку і витер кров з обличчя Келен.

— Розумію. Тепер я знаю, про що він говорив. Правильно зробила, що нічого мені не сказала. — Він торкнувся її щоки і ніжно додав: — Я так боявся, що ти загинула.

Вона накрила його руку своєю.

— Я теж думала, що ти помер. Я тримала тебе за руку і раптом зрозуміла, що ти зник. — Її очі наповнилися сльозами. — Я не могла знайти тебе. Я не знала, що робити. Єдине, що я могла придумати, це повернутися назад, до Зедда, дочекатися, коли він прокинеться, і попросити його про допомогу. Я думала, ти пропав у підземному світі.

— Я думав, що з тобою сталося те ж саме. Я мало не пішов далі. Один. — Він посміхнувся. — Здається, я тільки й роблю, що повертаюся за тобою.

Келен посміхнулася вперше з тих пір, як він її знайшов, знову обняла його і поспішно відсторонилася.

— Річард, нам треба йти. Навколо звірі. Вони прийдуть за тілом. Ми не повинні тут залишатися.

Річард кивнув, повернувся, підняв меч і встав на ноги. Він нахилився, щоб допомогти Келен піднятися. Дівчина взяла його за руку.

Магія спалахнула гнівом, попереджаючи свого повелителя.

Річард здивовано втупився на Келен. Магія прокинулася так само, як і в останній раз, коли дівчина торкнулася його руки, що стискає меч, але зараз порив був сильніший. Келен посміхалася і нічого не відчувала. Річард насилу придушив магічний гнів.

Вона ще раз квапливо обняла його.

— Ніяк не можу повірити, що ти живий. Я думала, що втратила тебе.

— Як ти впоралася з тінями?

— Не знаю. — Келен похитала головою. — Вони слідували за нами, а коли я одна пішла назад, їх більше не було. А ти щось бачив?

Річард сумно кивнув.

— Так, бачив. І батька теж. Вони тягнулися до мене, звали всередину кордону.

На обличчі Келен з'явилася тривога.

— Чому тільки тебе? Чому не нас обох?

— Не знаю. Минулої вночі, починаючи з ущелини, і потім, коли вони стали нас переслідувати… Здається, вони йшли за мною, а не за тобою. Тебе захищала кістка.

— А в минулий раз, на кордоні, вони напали на всіх, крім тебе, — сказала Келен. — Чому ж зараз все навпаки?

Річард на мить замислився.

— Не знаю, але нам треба минути прохід. Ми дуже втомилися, щоб битися з тінями цієї ночі. Треба потрапити в Серединні Землі до настання темряви. І на цей раз, обіцяю, я не випущу твою руку.

Келен посміхнулася і стиснула його зап'ясті.

— І я теж.

— Я біг по тіснині. Це було зовсім простоо. Ти готова на це?

Келен кивнула, і вони прискорили крок, наскільки вистачало сил. Як і минулого разу, коли вони проходили Тіснину, тіні їх не переслідували, а лише нерухомо висіли над стежкою. Як і раніше, Річард проходив крізь тіні, тримаючи меч перед собою, не чекаючи нападу. Келен кожен раз здригалася від їх виття. На бігу він вдивлявся в сліди і вів її за собою, не даючи збитися зі стежки на поворотах.

Минувши зсув і опинившись на лісовій стежці по іншу сторону Тіснини, подорожні перейшли на швидку ходу. Дрібний дощ капав на обличчя і волосся. Відчуття щастя від того, що Келен жива і неушкоджена, на час заступило тривогу про те, що чекає попереду. На ходу вони розділили хліб і фрукти. Незважаючи на голод, Річард не захотів зупинятися для більш щільної трапези.

Реакція меча на дотик Келен зовсім збила його з пантелику. Що це було? Магія відчула загрозу в Келен? Або просто посилила щось, що таїлося в його свідомості? Невже все через те, що він побоюється її таємниці? Річард пошкодував, що поруч немає Зедда. Хотілося б знати, що думає про це старий чарівник. Але минулого разу Зедд був поруч, а він так і не спитав його. Невже він боявся того, що може розповісти Зедд?

Вони перекусили. День хилився до вечора. З лісу долинуло протяжне виття. Келен сказала, що це звірі. Вони побігли, щоб скоріше вибратися з проходу. Річард вже не відчував ніг. Вони стрімголов неслись через густий темний ліс. Шерех слабкого дощу в листі заглушав їх кроки.

Уже в сутінках вони піднялися на вершину пологого пагорба. Стежка, петляючи, вела вниз. Подорожні зупинилися на гребені пагорба, на узліссі. Здавалося, ніби вони вибігли з печери. Вони подивилися вниз, на обмиту дощем галявину.

Келен напружилася.

— Я знаю ці місця, — прошепотіла вона.

— Що це?

— Дикі Нетрі. Ми в Серединних Землях. — Вона повернулася до Річарда. — Я вдома.

— Мені це місце не здається диким. — Він підняв брову.

— Його назвали так не через природу, а через людей, які тут живуть.

Спустившись з пагорба, Річард відшукав під скелею невелике укриття. Навіть туди часом потрапляв дощ. Річард нарізав соснових лап і притулив їх до виступу в скелі. Вийшло відносно сухе сховище, де вони могли переночувати. Келен залізла всередину, Річард поліз за нею, розправивши гілки так, щоб вони не пропускали дощу. Промоклі і втомлені, обидва миттєво повалилися на землю.