Келен повела їх вниз, через зали, які ставали все менше і простіше. Річарда вражали розміри замку.

— Я сподівалася, що Джіллер буде там, — сказала Келен. — Це позбавило б нас від необхідності займатися темницею.

— Я теж сподівався, — пробурчав Зедд. — Ти зараз швиденько оглянь все, запитай, чи не хоче хто сповідатися, а коли вони скажуть, що ні, повертайся і вимагай зустрічі з Джіллером. — Він посміхнувся. — Ти чудова, дорога. А ти, Річард, не зв'язуйся з цим художником Джеймсом.

— Чому це? Він може мене погано намалювати?

— Припини посміхатися. З ним не слід зв'язуватися, бо він може намалювати проти тебе заклинання.

— Заклинання? Так навіщо ж його малювати?

— Тому, що в Серединних Землях багато різних мов, хоча головна — та ж, що і в Вестландії. Щоб заклинання подіяло на людину, треба, щоб вона зрозуміла його. Не знаючи мови, не можна і накласти закляття. Але малюнки зрозумілі всім. А Джеймс може накреслити заклинання майже проти всіх, не рахуючи нас з Келен. Може й проти тебе. Так що краще залиш його в спокої.

Вони спускалися кам'яними сходами, і луна посилювало звук кроків. Тут, під землею, стіни були мокрими, а в деяких місцях — слизькими.

Келен вказала на масивні двері.

— Сюди.

Річард смикнув за залізне кільце, і двері зі скрипом відчинилися. Вони пішли по вузькому коридору, освітленого смолоскипами. Стеля тут була такою низькою, що їм доводилося нагинатися. Підлогу встеляла солома. Пахло гниллю. Вони зупинилися в кінці коридору перед залізними дверима з гратами. Крізь грати дивилися чиїсь очі.

Зедд нахилився вперед.

— Мати-сповідниця з'явилася до вас для зустрічі з в'язнями. Відкрий двері.

Річард почув, як ключ повернувся в замку. Присадкуватий тюремник в брудному мундирі відкрив перед ними двері. У нього на поясі висіли сокира і зв'язка ключів. Ні слова не кажучи, тюремник провів їх через кімнатку за дверима, де він сидів за столом і їв перед їх приходом, і впустив в черговий темний коридор, який закінчувався новими залізними дверима. Він затарабанив у двері кулаком. Двоє стражників, здивовані появою Сповідниці, мовчки вклонилися. Стражники і тюремник витягли факели з стінних підставок і повели відвідувачів по наступному коридору ще до одних залізних дверей, і знову довелося нагинатися, щоб пройти через них.

У мерехтливому світлі смолоскипів вони побачили, що знаходяться в коридорі, по обидві сторони якого за залізними гратами сидять люди. Коли вони ввійшли, ув'язнені стали тулитися по кутках, затуляючи руками очі від раптового світла. Келен тихо окликнула Зедда, показуючи, що їй щось потрібно від нього. Той, здається, зрозумів її і, взявши факел у одного із охоронців, поніс його перед Келен так, щоб вона бачила всіх, хто сидить в залізних клітках.

Судячи зі здивованих вигуків, її впізнали.

Келен звернулася до одного з стражників:

— Скільки тут засуджених до смерті?

Той потер неголену щоку.

— Так всі.

— Всі?.. — Перепитала Келен.

Він кивнув.

— За злочини проти корони.

Вона відвернулася від стражника, оглядаючи в'язнів.

— Чи всі ви зробили серйозні злочини?

Після хвилинного мовчання вперед пробилася людина з запалими щоками. Схопившись за грати, він плюнув в сторону Келен. Вона перехопила руку Річарда, перш ніж той встиг щось зробити.

— Прийшла робити брудну роботу для королеви, сповідниця? Я плюю на тебе і твою брудну королеву!

— Я прийшла сюди не заради королеви, а заради Істини.

— Істина, кажеш? Ось тобі Істина: ніхто з нас нічого такого не зробив, хіба тільки виступав проти цих нових законів. А хіба великий злочин, що люди не хочуть, щоб їхні сім'ї голодували і мерзли? Королівські податківці відібрали у мене більшу частину врожаю, залишили тільки, щоб не здохнути. А коли я продав ті деякі цінності, що зберіг, вони сказали, що я займаюся хабарництвом. Ціни на все зараз божевільні, а я тільки хочу вижити, а вони кажуть, що я роздуваю ціни і обманюю людей. Та всі, хто тут сидить — фермери, торговці, купці, — ні в чому не винні. Ми всі повинні вмерти за те, що намагалися заробити собі на хліб.

Келен подивилася на в'язнів в кутку.

— Хтось бажає сповідатися, щоб довести свою невинність?

Вони почали шепотітися. Потім вперед вийшов виснажений чоловік. Він подивився на Келен, і в очах його застиг жах.

— Я хочу. Я нічого поганого не зробив, але мені повинні відрубати голову, а моя сім'я буде кинута напризволяще. Я готовий сповідатися. — Він простягнув через грати руку. — Вислухай мене, Мати-сповідниця.

За ним стали виходити вперед і інші в'язні, просячи про те ж. Незабаром вже всі тіснилися біля дверей, благаючи Келен сповідати їх. Келен і Зедд обмінялися похмурими поглядами.