У самій середині галявини виділявся світле піщане коло. Біля краю піску спиною до ввійшлих стояла людина в сліпучо білому вбранні. Довге, спадаюче до плечей волосся незнайомця переливалося на сонці так, що здавалося, ніби голова його оточена сяючим ореолом. Відблиски грали на широкому золотому поясі, зловісно відбиваючись від гострого кривого кинджала.

Денна несміливо зробила крок вперед, схилила коліна і торкнулася чолом землі. Річард зсунув назад даремний зараз меч і ніяково повторив її рух. Злагодженим дуетом, в єдиному ритмі вони проговорили трохи співуче:

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наше порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Всі застигли в напруженому очікуванні. Річарда била дрібна дрож. Він знав, що ні в якому разі не повинен наближатися до Даркена Рала. Хто і коли попереджав його про небезпеку, Річард забув, але пам'ятав одне: це дуже важливо. Думки його повернулися до Денни. Нещасна! Що Даркен Рал з нею зробив? Як посмів настільки жорстоко покарати її? В душі Річарда спалахнув гнів. У спробі справитися з нахлинулими почуттями він зосередив увагу на прекрасній косі Денни.

— Встаньте, діти мої.

Пильний погляд блакитних очей зупинився на Шукачеві. Даркен Рал уважно вивчав бранця. Річард присунувся ближче до Денне і непомітно торкнувся її плеча. Несвідомий страх наростав. З самої глибини підсвідомості наполегливо намагалися пробитися якісь спогади. І хоча лице Рала зберігало привітний вираз, а в очах світився не тільки розум, але навіть, здавалося, і доброта, Річарда не залишали погані передчуття. Рал перевів погляд на Морд-Сіт.

— Ти сьогодні напрочуд добре виглядаєш, дочка моя, — зауважив він.

— Пані Денна не тільки вміє майстерно заподіювати біль, але і сама з рідкісною гідністю переносить муки, Магістр Рал! — Почув Річард власний голос.

Холодні блакитні очі повернулися до нього. Лице Рала було настільки безтурботно спокійним, що Річард мимоволі здригнувся.

— Я вже чув від своєї вихованки, що ти доставив їй багато клопоту. Зараз я зміг переконатися в істинності її слів. Радий, що вона не брехала мені. Але така правда мене засмучує. — Він ліниво плеснув у долоні. — Гаразд. Неважливо. Головне, Річард Сайфер, що ми нарешті зустрілися.

Денна різко вдавила ейдж Річарду в спину, нагадуючи про пристойність.

— Дякую тобі, Магістр Рал, що ти удостоїв мене високої честі постати перед тобою. Все моє життя — служіння тобі. Я — твій недостойний раб.

— Не сумніваюся, — відповів Рал зі стриманою усмішкою.

Невідступний погляд холодних блакитних очей будив відчуття небезпеки.

— Зараз я задам тобі кілька питань. Ти повинен на них відповісти.

— Слухаю, Магістр Рал.

Тремтіння охопило Річарда з новою силою.

— На коліна, — наказав Рал, не міняючи інтонації.

Різкий біль від дотику ейджа пронизав плече. Річард звалився на коліна. Морд-Сіт встала позаду нього, міцно стиснувши йому стегнами плечі. Вона вхопила Річарда за волосся і, потягнувши на себе, закинула йому голову, змушуючи дивитися прямо в очі Ралу.

— Ти коли-небудь бачив Книгу Зниклих Тіней? — Донісся до Річарда рівний, позбавлений інтонацій голос.

Щось сколихнулося в душі. Уривки спогадів наполегливо пробивалися з підсвідомості. «Я не повинен відповідати!» — Майнула думка. Але чому? Річард болісно намагався пригадати щось дуже важливе і не міг. Мовчання затягнулося. Денна рвонула його за волосся і з силою втиснула ейдж в потилицю.

Ніби щось вибухнуло в нього в голові. В очах все попливло, кров скажено застукала в скронях. Річард відчув, що падає, але Денна втримала його. У цих тортурах немов була зібрана воєдино вся біль, якої він зазнав за час навчання. Річард хотів закричати, але не міг розімкнути зведені судомою губи. Він вже не відчував болю. Він задихався в болісної агонії. Денна відвела ейдж.

Свідомість повернулася не відразу. Хто він? Де знаходиться? Що за жінка тримає його за волосся? Хто ця людина в білому вбранні, яка безпристрасно поглядає на нього холодними блакитними очима? Річард не розумів, що відбувається. Одне він знав твердо: таку муку йому довелося випробувати вперше.

— Ти коли-небудь бачив Книгу Зниклих Тіней? — Долинуло крізь густе марево.

Він здивувався, почувши свій голос:

— Так.

— Де вона зараз?

Річард мовчав. Він не знав, як відповісти. Не розумів, чого від нього хочуть. Черговий вибух болю наче розколов йому череп. Коли все скінчилося, Річард відчув, як по щоках його течуть сльози.

— Де зараз Книга Зниклих Тіней?

— Не муч мене, будь ласка! — Благав він. — Я не розумію питання.

— Що тут незрозумілого? Скажи, де знаходиться Книга, от і все.