– -- Ти як?
– -- поцікавився у друга, Карол.

– -- Ну так, ніби мене хтось з усієї сили гепнув об палубу.
– -- криво посміхаючись відповів капітан.
– -- А в загалі жити буду.

– -- Що будемо робити з рештою піратів?
– -- Спитав Теймур.

– -- Давайте поки вони сплять, їх теж викинемо в море.
– -- запропонував Плато.

– -- Я не знав що ти такий безжальний!
– -- дорікнув другові Карол.

– -- А що ж ми будемо робити коли вони прокинуться?
– -- не вгавав чоловік.

– -- Ми викинемо в море їхні вітрила, а також весла. Заберемо карту і лоції. Також виведемо з ладу стерно і їхній компас.
– --- запропонував чарівник.

– -- Без всього цього, пірати не скоро доберуться до Далмарії.
– -- погодився з чарівником Теймур.
– -- Та ми матимемо все необхідне, щоб без сторонньої допомоги відшукати острів.

– -- Ну якщо заперечень немає, то до роботи.
– -- скомандував Карол.

– -- Та немає заперечень.
– -- махнув рукою Плато.
– -- Та все ж краще було б викинути їх за борт. Вони ще нам доставлять клопіт, поминіть моє слово.

Ніла і Луна тренувались наполегливо, вперто. Вони не по дитячому міцно тримали в руках свою зброю. В спарингах, що їм влаштовували їхні вчителі, дівчатка

Легко перемагали своїх опонентів. Учениці бились люто з ненавистю в поглядах, тому наставники були впевнені, що дівчатка перетворюються на таких самих чудовиськ, як вони самі. Вони поспішили з гарною новиною до свого владики. Темхус був задоволений таким результатом. Залишилось тільки дізнатись хто ж них двох, володіє чарівною силою, і тоді справу можна буде довершити. Сила багатьох поколінь білих магів буде в служінні Магри. І вже ніщо не спинить її переможної ходи по всесвіту. Лише Наріта бачила що відбувалось з дітьми коли вони повертались до своєї кімнати. Як тяжко страждала Ніла, і з якою ненавистю проклинала Луна цей жорстокий світ. З кожним днем вони все сильніше бажали звільнення. Дівчатка вигадували різні способи втечі з старого замку, та не знали як повернутися до Світу Людей. Світу яскравого, ласкавого, рідного, яким його змальовувала для них нянька. Та все ж дівчата не втрачали надії. Вони вірили що цей час неодмінно настане.

– -- Скажи Наріта… --- якось звернулась Ніла до няньки --- … наші батьки ще пам’ятають про нас?

– -- Звісно, дитинко моя.
– -- посміхнулась у відповідь няня.
– -- вони не змогли забути вас за такий короткий проміжок часу.

– -- Хіба дванадцять років це мало?

– -- Це для нас пройшли роки, а у Світі Людей лише дванадцять днів.
– -- пояснила Наріта.

– -- Днів?
– -- здивовано вигукнула Луна, почувши їхню розмову.

– -- Саме так дитинко.
– -- підтвердила свої слова нянька.
– -- Я не знаю якого віку були ваші батьки, та вони залишилися такими самими як і в час вашого народження.

– -- Я сумую за ними.
– -- у Ніли на очах виступили сльози.

– -- Не рюмсай. Ми обов’язково щось вигадаємо, і втечемо з відси.
– -- заспокоїла сестру Луна.

– -- Я в цьому впевнена.
– -- З гордістю за дівчат, мовила няня.

Наступний ранок був як і всі інші. Поснідавши, вихованки жерців прийшли на навчання. Прослухавши лекцію про велич Магри, дівчата вийшли у двір для тренувань. Відчинились головні ворота. Охоронці завели в замок юрбу брудних, знесилених важкою працею рабів. Сьогодні був той день коли в замку міняли прислугу. Це відбувалось кожні півроку. Тих хто відбув тут свій термін відправляли в головний замок як жертв для Магри. Будівля наповнилась зойками і благаннями про помилування. Ніхто не бажав вічно горіти в утробі злого божества. Та жерці були невблаганні. Тих хто останні півроку прислуговував тут виганяли як непотріб. Один з знедолених спіткнувся і впав. На нього одразу посипався град ударів. Ніла бажаючи захистити бідолаху хитнулась вперед, та сестра заступила їй дорогу. Вона міцно, до болю стиснула її руку.

– -- Якщо ти зараз захистиш його, то підпадеш під підозру. Він все одно вже мертвий, а тобі і мені ще потрібно жити.
– -- прошепотіла вона на вухо дівчині.

Ніла притихла. Її обличчя наче скам’яніло. Вона розуміла наскільки сестра права, та серце розривалося від болю. Головний вихователь уважно спостерігав за ученицями, і потирав від задоволення руками. «Діти байдужі до чужих страждань. Вони майже наші спільниці!» --- розмірковував він.
– -- «Ще півроку і їх можна буде взяти на церемонію вшанування Всемогутньої Магри.»Скоро все скінчилось. Зміну повели в нижчі приміщення, попередніх вивели геть. Замок знову занурився в мертву тишу. Дівчат погукали на обід.

– -- Мені зараз нічого в горло не полізе.
– -- тихо промовила Ніла.

– -- Мені теж.
– -- погодилась з нею сестра.

– -- Як ти можеш, все це, так спокійно переносити? Вони ж звірі!

– -- Вони завжди були нечестю.
– -- спокійно відповіла Луна.
– -- Ці їхні клики, кігті, ящерові морди… Я все це більше бачити не можу.

– -- Про що ти кажеш? Які кігті?

– -- Я про жерців і їхню звірину подобу. Чи ти їх вважаєш красенями.

– -- Не красені, але не такі страхіття якими ти їх описуєш. Звичайна людська подоба.

– -- Ні! Вони схожі на гидких ящірок!
– -- знову заперечила Луна.
– -- Вони завжди були такими!

Ніла уважно подивилась на сестру. Луна була роздратованою від того що їй не вірять, і не розуміють її. Дівчина не знала як все це пояснити. Чому вони з Луною вихователів бачать геть по різному.

– -- Можливо, все це, нам зможе пояснити Наріта.
– -- здвигнула вона плечима, і першою пішла до їдальні.

Сестра пішла за нею слідом. У коридорі вони зіткнулись з кількома охоронцями. Один з них перегородив їм дорогу.