– -- А як ти знову опинився на копальні?

– -- Сам повернувся. Жити одному на цій мертвій планеті, все одно що блукати в підземеллі. Тут не знайти ні води ні їжі, а на копальнях, хоч і обмаль, та все ж дають. Я розумів, що мені не варто розповідати звідки я прийшов, тому сказав, що коли переводили з однієї копальні на іншу відстав від гурту і заблукав.

– -- І тобі повірили?
– -- здивувався Тевій. Він сам охоронець і знав що буває з рабами які відстають. Їх одразу відправляють у головний храм.

– -- Те, що я зараз з вами, цьому доказ. Я впевнений що Боги Світла і Добра врятували мене, саме для цього. Я добре запам’ятав місце звідки піднявся на поверхню, а для більшої упевненості, ще й намітив.

Настрій у втікачів був пречудовий. Тевій розповідав всякі смішні випадки, і дівчата весело сміялися, не боячись неочікуваної небезпеки. Та Наріта і Лазар були не діти. Вони уважно роздивлялись на всі боки. І не даремно! Попереду почувся брязкіт обладунків бійців Магрового війська.

– -- Швидше ховайтеся!
– -- гукнув до супутників Лазар, і потяг їх за найближчі камені.

Втікачі лежали затамувавши подих, боячись навіть поворухнутися. Та це їх не врятувало. Загін охоронців швидко наближався. Вони мали наказ знайти втікачок, тому обдивлялися всі можливі сховки на своєму шляху. Заглянули вони і за купу каміння, де і ховалися Луна зі своїми друзями. В першого з них, що рушив до втікачів, полетіла стріла, яку випустив з арбалета Тевій. Луна теж не розгубилась, вона блискавицею кинулась до підстреленого вояка і вихопила в нього меч. Дівчина зійшлась в двобої з командиром загону. Ще один вояк впав від стріли хлопця. Тепер вже була озброєна і Ніла. Дівчата бились несамовито. Вони відстоювали свою свободу, і право повернутися до рідних. Лазар і Наріта жбурляли, у Магрових охоронців, каміння. Та бій був не рівний. Сильні руки охоронців не можна зрівняти з дитячими. Поволі втікачів затискали в глухий кут.

Карол з друзями ішли всю ніч. Вони боялися втратити навіть мить, бо від того як швидко вони повернуться в свій світ залежала доля тих, хто бився зараз на розвалинах храму в Далмарії.

– -- А якщо дівчата не схочуть з нами іти?
– -- спитав Теймур. Він озвучив те, про що Карол навіть боявся думати.

– -- Силою поведемо! Потім пояснимо, що і до чого.

– -- А як ми їх упізнаємо, адже ми не бачили дівчаток, так би мовити, тринадцять років?

– -- Ми не бачили їх тринадцять днів!
– -- майже закричав молодий чарівник.
– -- А потім, ти вважаєш, що замок до якого ми йдемо, переповнений молодими дівчатами?

Теймур не образився на відповідь друга. Він розумів що Карол теж дуже переживає. Він лише скрутно похитав головою і плеснув чарівника по плечу. Карол прийняв цей жест як вибачення, і у відповідь потис Теймурові руку. Ні Хета, ні Плато в розмову не встрявали. Їм важко було зрозуміти почуття двох молодих батьків, які загубили немовлят, а зараз ішли за майже дорослими дітьми. Єдине що вони могли, це підтримувати і допомагати їм, чим тільки можна. Плато першим почув дзвін металу. Хтось б’ється на мечах. Досвідчений воїн не міг ці звуки сплутати ні з якими іншими

– -- Попереду бій!
– -- крикнув він і побіг на долинаючи із за скелі звуки.

Він на ходу витяг меча, і з розгону кинувся у бій. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти кому потрібна допомога. Притиснуті до скелі втікачі одбивалися з останніх сил. Мандрівники вчасно прийшли їм на допомогу. Таких справних воїнів Ні Луна , ні Ніла ніколи не бачили. Мечі злітали в повітря неначе блискавки і опускалися на голови Магрових воїнів, і їхні зусилля оборонятися були занадто слабими. Невдовзі, всі вони лежали на камінні, і не подавали знаків життя. В запалі бою ніхто не помітив, як один з охоронців смертельно поранив Лазаря. Від болю бідолаха навіть не міг стогнати. Карол першим помітив це, і прийшов йому на поміч. Всі інші оточили їх. Спід пальців чарівника вийшло тепле жовте сяйво. Воно проникло в рану каменяра, і знеболило її. Та вона не затягувалась, і чоловік повільно помирав.

– -- В перше в житті, я не можу нічим допомогти.
– -- розвів руками Карол.
– -- Мабуть це тіло, мені не під силу вилікувати.

– -- Ти не винен в цьому.
– -- спробував втішити його поранений.
– -- Я давно мертвий, і це тіло мертве. Лише мій дух ще живе. І поки він не залишив це тіло, я хочу сказати…

Лазар закашлявся, потім поманив до себе пальцем Луну, і ледве зміг продовжити:

– -- Ідіть в скам’янілий ліс. Там знайдіть дерево схоже на лапу птаха. Під ним кілька пласких каменів. На одному з каменів я витесав чотириконечну зірку. Відсуньте їх, це і буде вхід в шахту.

Лазар захрипів і затих.

– -- Він помер?
– -- спитала розгублено Ніла.

Дівчина знала що в цьому світі багато смертей, та ніколи не бачила їх з близька. Сльози потекли по щоках, і вона витираючи їх, змішувала вологу з пилюкою, що товстим шаром покривала її личко. І від цього видовища робилося ще сумніше. Луна притисла сестру до грудей намагаючись заспокоїти, але це мало допомагало. Далі залишатись на місці було небезпечно.

– -- Як я чув, вам потрібно до якогось лісу.
– -- почав розмову Карол.
– -- Нам до старого замку. Якщо нам по дорозі, то можемо піти разом.