Степанов різко повернув і зразу ж побачив, як чоловік, що швидко йшов за ним безлюдною стежкою, здригнувся; Степанов розгубився, але на одну мить, і згадав учорашню машину, яка їхала слідом за їхнім таксі, потім розповідь Грешева про американця, котрий цікавився Врубелем, знизав плечима; грошей людям дівати нікуди; побіг назустріч типу; той одвів очі, милуючись порожнім Хайд-парком; тільки біля озера бігли підтюпцем дві дівчини у смугастих джемперах: бідолашні, думають, що з потом спаде жир; не спаде, на жаль, це від бога, точніше від тата й мами. Якщо люди навчаться регулювати обмін речовин, середня тривалість життя підвищиться до ста років; спробуй настачити хліба з маслом на мільярди столітніх, коли вже тепер діти вмирають кожні п’ять хвилин у Африці та Азії від голоду. Світ намагається розфасувати проблеми по крихітних сотах; навіть на станції техобслуговування машин майстер по ремонту карбюратора нічого не тямить в електриці, спеціаліст по замках тікає як чорт від ладану од мастильних робіт, а бляхар нічого не розуміє у двигуні; відсутність колективної відповідальності за справу; ще п’ятдесят років тому кожен водій (а їх було мало) міг розібрати машину по гвинтику, а тепер, комусь щось не так, жене до слюсарів; відчужилися від техніки, моє діло крутити баранку. Те саме і в політиці: питаннями голоду займається одна комісія, загрозою біологічної війни — Друга, ядерними випробуваннями в повітрі — третя; як би звести їх воєдино? Чи можливо це? Особливо беручи до уваги той величезний рівень інформації, закладеної щоденністю науково-технічної революції в голови людей. Нарікання на те, що раніше, до супутників, життя було краще, наївні; справжня інтелігентність прагматична і повинна йти в світ з позитивними пропозиціями: як створити національні парки, я к зберегти порожні села, щоб людина не на. словах, а на ділі була зв’язана із землею-прародителькою, як перебороти страх у тих, хто боїться високого заробітку людини, котра так важко працює на землі; знову ж таки, російський куркуль — категорія національна, але ж куркуль одне, а справжній хазяїн — зовсім інше; страх перед глитаєм традиційний, історичний, пояснимий; як довести, що потяг городянина до землі — запорука державної могутності, так би мовити дріжджі патріотизму; я к сприяти цій тенденції, а не чинити їй опір?! Але ще й який чинять опір — «збагачення». Яке збагачення?! Якщо кожен матиме свою зелень, свої огірки та помідори, свої фрукти — це ж така підмога державі! Та де там, знову притискують «власника-садівника», відучують людей від копання в землі, від щастя спілкуватися з нею; зростає утриманство, — «нехай директор думає, як нас забезпечити усім на осінь, йому за це гроші платять і на машині возять»; а директор цей трохи більше за робітника одержує і до пенсії далеко не завжди доживає — часто розривається серце від перевантажень, від стресів, хай їм грець!

(Фол важко затягувався; хрускотів пальцями; його апарат прослухування — чорненький присосок на стіні, — фіксував шум води у ванній Ростопчина, передачу про тварин у Африці, будь вони неладні, ці слони, — і жодного слова.)

Ростопчин, не кладучи трубки, підставив голову під душ; стерво все зрозуміє, якщо я вийду з ванної з сухим волоссям; закусила вудила; не хоче лишати мене одного; стежить; треба було сказати, щоб ішла геть, що не хочу бачити її, зовсім чужу мені жінку, з іншим прізвищем, але я не вмію так, я ганчірка! Ні, ти не ганчірка, «Ейнштейн», ти не сидів у кущах, коли йшла боротьба, ти знав, що таке смерть, і не боявся її, а в молоді роки її бояться гостріше, ніж на старості, яка ж ти ганчірка, самоприниження; не треба, це від психічного нездоров’я, а ти ніколи не страждав істерією; виразка була, інфаркт був, печінка нікудишня, але голова працює; просто ти боїшся завдати будь-кому болю, і це обертається проти тебе; справді, доброта гірша за крадіжку; де ж Степанов; він не міг уже піти, мабуть, у кафе, снідає; він завжди викурює дві сигарети після кави, збирається перед днем; він зараз повернеться в номер, треба ждати; я вчора неправильно поводився із Золле, я повинен був відкрито підтримати Митю; ой, як це важливо — відкрито визначити позицію, не можна примирювати, арбітр — це одне, а примирник — зовсім інше; коли б я сказав Золле: «не будьте бабою, хіба можна не довіряти друзям, краще давайте подзвонимо вашим німцям», — усе склалося б інакше; Степанов правильно робив, коли пропонував йому це, а я метався між ними, дід-миротворець, і це обернулося істерикою «німця, розривом; ніяких документів Золле не прислав, а я чомусь був певен, що, повернувшись, матиму їх у номері, тому й пив, зволікаючи з поверненням у «Кларідж», мучився з цією німкою в її поганому готелі, куди доводиться проходити під наглядом двох здоровил; звичайно, у тебе з нею нічого не могло вийти, любов під пістолетом не для мого віку, потрібне розслаблення, ніжність, довіра; а що коли Степанов пішки подався на Нью-Бонд стріт? Цілком логічно, нове місто, дуже цікаво подивитися, ходить собі по вулицях, розглядає перехожих; він у Цюріху годинами просиджував за столиком кафе на вулиці, пив воду, курив, а потім повертався до мене й години дві бурмотів на свій маленький диктофон, але зовсім не про те, що бачив, а про чоловіків і жінок, про те, що любов і справедливість — різні речі; якщо хлопчик захищає батька, коли на того нападає мама, то це ще не любов, це обов’язкове право людини на чесність, не можна біле називати чорним; про те, що Достоєвський творив характер, який світ визнав російським, а Толстой і Лєсков із Салтиковим-Щедріним ішли за цим характером, були його рупором, крізь них лилося, дзвеніло, затоплювало; та якщо Толстого все-таки прийняв Захід, то дехто з Лондона, Парижа і Берліна не вважали за можливе побачити прозорливий геній Щедріна, і непередбачене розуміння проблем Росії, приховане в прозі Лєскова; Степанов наговорював на свій диктофончик про те, як чудово напрацьовує західнонімецьке телебачення вдячну пам’ять покоління: в день, коли помер композитор Кентнер, — автор «Паломників у ночі», «Овер енд овер», «Іспанських очей», чудовий музикант, — заплановану програму поламали, аби показати двогодинну передачу, присвячену улюбленцю молоді; страшно, звичайно, дивитися на веселого стриманого чоловіка, який диригує оркестром, його немає більше, помер п’ятдесятишестирічним у зеніті слави, емігрував з Німеччини, там його не визнавали, знайшов себе в Штатах; підспівує співакам, підморгує телекамері… Підморгував телекамері, більше не буде, але пам’ять про нього, після такої передачі, залишиться надовго; про те, що наші — я думаю, про росіян «наші», як і Степанов, — не вміють робити зірок, прогавили Висоцького, Алейникова, Бориса Андрєєва, Бернеса; французи зробили стереотип національного героя, знімаючи Габена з картини в картину, те саме з Бельмондо й Делоном, а наші все нових відкривають, російська пристрасть до винахідництва велосипедів, не вміють канонізувати героя, глупство яке, га?!

Так, подумав Ростопчин, він пішов, і я не зможу йому сказати про те, що мусив сказати, а коли розмовлятиму з ним по-російськи при стерві, вона все зрозуміє, вони все відчувають, ці кляті старі жінки, Клаузевіци якісь, а не люди, хай живе весела довірливість молодості, різниця у віці — гарантія добрих стосунків, їхньої стабільності, саме так, одруження одноліток — замок на піску, союз плюса з плюсом, з кожним роком дедалі більше відштовхуються…

Звичайно, вона влаштує в «Сотбі» скандал; у неї все підготовлено, і цей Едуард, чи Едмонд, якого я ніколи в житті не бачив і не знав, напевне, вже там; зачаївся, мов яструб, крильця склав, налетить каменем; ой, який це буде подарунок пресі, коли я почну торгуватися, а він зробить заяву, що будь-яку покупку не видадуть мені, поки суд не прийме рішення про розділ майна, невже це робота тих, кого я не знаю, але хто стежив за нами втора, влаштував скандал із Золле, не дозволив прийти до мене Розену? Ти повинен стати змієм, сказав він собі. Якщо Степанов не зніме трубки, ти мусиш перетворитися в вужа, брехати Софі, стелитися перед нею, пообіцяти їй усе, чого вона забажає, і прийти до компромісу зараз же, перед торгами. Авжеж, я зроблю саме так, але виконаю те, що обіцяв, а там видно буде, бог дасть день, бог дасть і їжу…

… Степанов відчинив двері, почув телефонний гудок, подумав, хто б це міг дзвонити так рано, зняв трубку, сказав своє звичне «Степанов», він завжди так відповідав на дзвінки, ке «алло», «так», «слухаю», а саме «Степанов», до тебе ж дзвонять; телефон конкретний, бо несе інформацію, підданий слова, ти повинен відповідати йому, таїнству цієї чорної трубки, що з’єднує тебе із світом; чорт, як же люди стільки років жили без цього дивовижного чуда; хоча тоді, раніше, була прекрасна література — листи; а хто зараз пише листи? Дзвонять, у кращому разі, листівку надішлють, — на день народження чи на Перше травня.

— Слава богу, — почув Степанов шепіт Ростопчина. — Я був у відчаї, як це добре, що ти повернувся… Слухай, перед тим як прийдеш у «Сотбі»…

— Чому ти шепчеш? — здивувався Степанов.

— Тут стерво. Може бути страшенний скандал. Не питай ні про що, роби, як скажу. Перед тим, як ти прийдеш у «Сотбі», можеш навіть спізнитися, чорт з ним, — але неодмінно, чуєш, неодмінно, зайди у будь-який банк і відкрий рахунок… Почекай, а в тебе немає російського банківського рахунку?

— Є, але він дома, — посміхнувся Степанов, — та й карбованці тут не йдуть…

— Я так і думав. Отже, ти зайдеш у банк, відкриєш рахунок, поклади хоч десять фунтів, це не так важливо скільки, головне, щоб у тебе була чекова книжка, вони її видадуть тобі, — сядеш біля мене, я представлю тебе стерву, ти виймеш з кишені банківську книжку й випишеш, але так, щоб вона це бачила, чек на п’ятнадцять тисяч фунтів… Ні, про всяк випадок на сімнадцять тисяч… Передай мені цей чек, подякуй за те, що я згодився бути твоїм представником, скажи їй, що ти в захваті від її краси, будь світським, розумієш? Учора ти правильно поводився з Золле, а я був, як ганчірка, все, до скорої…

— Стривай… Це ж якийсь спектакль…

— Так, але я не бачу іншого виходу. Коли зможу щось зробити за цю годину, то скажу тобі в «Сотбі», скажу по-англійськи, при ній не можна розмовляти російською, вона вчинить скандал, вони тут усі такі підозріливі.

(Фол ударив кулаком по коліну, сказав Робертові: «Ніякого біса не чути, цей князь пустив воду, їдьмо!» Він швидко сховав апаратуру й кинувся до ліфтів; треба встигнути перехопити містера Грібла в кафе; він повинен купити Врубеля, повинен! У крайньому разі, якщо він скупердяй, запропоную йому свої гроші, шеф, думаю, виб’є компенсацію; в таксі посміхнувся: дзуськи, коли наш посол у Гані повернувся додому у відпустку, державний департамент відмовив йому в оплаті грошей за таксі — з аеропорту Кеннеді до Сентрал-парку; таксі оплачують тільки сімейним, у кого є діти й дружина, а взагалі, найбільш надійний той посол, у якого є онуки; в ганського діяча була тільки мати; бухгалтерія державного департаменту зажадала від посла докладного пояснення, що мати була разом з ним; він написав чудову відповідь: «Я їхав у таксі, а моя мама бігла слідом з чемоданами в руках». Насміялися досхочу, але п’ятнадцять доларів так і не віддали. Чорт з ними, хай не оплатять, зрештою шкурка варта вичинки; успіх цього діла відгукнеться в майбутньому, гроші рано чи пізно повернуться сторицею, треба вміти втрачати, лише тоді можна одержати у сто разів більше.)

В банку було ще порожньо, тихо й урочисто, як у крамі.

Степанов згадав, як вони з Бембі приїхали в Гренаду і рано-вранці зайшли в старовинний, чудовий храм; зимове сонце пробивалося крізь вітражі, підлога здавалася кольоровою, жовто-синьо-червоною; ходити по такій підлозі — кощунство, але молоденькі дівчата із засмоктаними губами, з синіми тінями під очима від безсонної ночі швидко, з серйозним виглядом, прочовгали своїми «коледжами» — гостроносенькими туфельками з мідною пряжкою, без каблука, вищий шик, підкреслює форму ноги, — квапливо й діловито стали на коліна перед іконою, благаючи простити їм гріхи, завчено перехрестилися і знову заспішили по казкових тінях вітражів, кинутих на підлогу, до виходу. Бембі тоді сказала: «Нагрішили, помолилися та й знову за роботу».