І що?

Я вистояв.

Молодець. Тоді давай каву, - кволо попросив Сашко. А потім додав: - То що, почитати?

Аякже, - відповів я. Страшенно було цікаво, що він такого суперового зміг написати нинішньої повністю безконтрольної над всім і вся ночі.

І молодий та перспективний почав:

Я трохи вип’ю. Може, і засну.

А може, втому витруджу думками.

Може, покаюсь. Може, за весну,

Пробігану за дівками-зірками.

Може, зжаліюсь на спекотний день,

На всі труди і на звабливі квіти.

Може, на себе, на того, що пень...

Може, загляну в ностальгію літа.

Може, поставлю пам’ятник листку,

Уплетеному у зжовтілі коси.

Може, заплачу в небеса на “кру”,

А може, - чесно привітаю осінь.

Може, зустріну Бога у вікні,

Може, вікно, зацвяшене в тривоги.

Може, упруся й заволаю: ні!

На вперті зими, перехрест-дороги.

Ну як? – Сашкові все-таки цікавою була моя думка.

Я мовчав. Думав.

Ураз поет став зовсім іншим. Сильним і хижим, аж я злякався. Бо він чекав вироку своєму дітищу. Було враження, що хлопець повірив, що я справжній кат по відрубуванню віршам голів. Сашко дивився мені прямо в очі, в душу – кадебістським методом телевізорних екстрасенсів періоду передсмертних конвульсій країни Рад.

Поетів сильний погляд вимагав відвертості. І це при тому, що організм його доволі ослаблений вчорашніми відчайдушними пошуками істини у мистецтві. Я тішився його вмінню за декілька секунд ставати внутрішньо всеозброєним воїном, сила якого саме в постійній готовності нанести удар.

Знаєш, доволі цікаво, - сказав скромно, без дружніх дифірамбів, я. І не збрехав. Принаймні як на мене, в цьому вірші щось було. – Тільки, може, замість “вип’ю” краще... хоча б... “ляжу”? На мою суб’єктивну думку...

Маєш рацію. Супутникову. Останньої, інопланетянської моделі. Я теж щойно подумав, що “вип’ю” попахує хронізмом, – Сашко знову був Сашком.
– І він прочитав вірша зі змінами:

Я трохи ляжу. Може, і засну.

А може, втому витруджу думками.

Може, покаюсь. Може, за весну,

Пробігану за дівками-зірками.

І так далі. А далі, після закінчення читання всього вірша, поет хвильку зосереджено насолоджувався гарним словом, задоволено прицмокнув, і я, знаючи Сашка всього декілька пиятик, уже знав, що він щось придумав.

А може, Сергію, зразу до Левка Нечитайла, га?

А хто то такий? – запитав я.

Ти що, не знаєш? Ну й село! – дивувався Сашко. – Палкий прихильник поезії, редактор прогресуючої молодіжки “В ногу з часом” і просто гарний чоловік.

Ясно. Буду знати. А тепер...

Без “тепер”, бо тепер ти підеш зі мною, я вас познайомлю. Не пожалкуєш. І не сперечайся. Як у нас на службі, “до виконання” – і хоч трісни.

Вирішено, - мені не хотілося бунтувати проти “буде, як має бути”. А Сашко не забарився потішитися з того:

Правильно. Бо слухають сильних...

Однак сили бувають різні, - додав я. – І підкоряються силі тільки тоді, коли хочуть підкоритися... По суті...

Отож бо, - погодився Сашко.

Левко сидів майже під вентилятором, теж ображався на сонце і кволо підписував якісь папери, ніжно підсунені кралею секретаркою з рекламними ніжками і в тому дусі зі всім.

О! – ожив пан редактор, побачивши талановитого, молодого і перспективного, конвеєрно вихопив з його рук напівзім’ятого листка, підписав, подав секретарці і прорік: - Пішли.

Куди? – запитала краля.

Не ти. Ми пішли. А ти віднеси вірша Остапові і скажи: в номер. Зрозуміла?

Так, пане редакторе, - ображено відповіла секретарка.

Повтори.

“В номер. Зрозуміла?” – перекривила секретарка шефа.

Не зрозуміла, а зрозумів. Остап – він... сподіваюсь...

Вони то бігли, то повзли, то зупинялися і махали руками, щось один одному доказуючи, то стояли та тупо мовчали з філософськими виразами облич, а я, тримаючи дистанцію, вперто плентався за ними. В одну з чергових таких зупинок я нахабно вліз поміж оцих диваків і прямо звернувся до поета:

Мені йти геть?

Вибач! – молодий і перспективний почухав потилицю. – Левку, знайомся, - звернувся він до редактора, - цей розумний чоловік любить і розуміє поезію...

І звати його Сергій, - допоміг я втомленій буднями голові поета, бо складалося враження, що він уже й забув моє ймення.

Дуже приємно, - подав руку редактор. – А який ви “знавець” – з’ясуємо... де? – редактор підморгнув поетові...

За гальбою пива, - випалив той.

Правильно! Не так тобі уже й зле, бачу, - зробив висновок редактор.