Якщо в тебе з’явилося переконання, що ти ніколи не впадеш – ти вже послизнувся...

На цьому послизнулися й наші потоки свідомості... А може й не потоки... А може і не свідомості... Може, магії карпатської ватри вкупі з магією дружніх, майже братських душ, вдалося оприлюднити більш таємні одкровення сутностей людських, про які відверті аж до самозради сутності навіть не здогадуються? А може...

ПІДСУМКИ ПІДВОДИВ, ЯК ЗАВЖДИ, СТЕПАН:

– Живеш - тільки ВЖЕ, а відповідаєш за все прожите до “ВЖЕ”. Доганяєте?

Я згадав про вчора і післявчора. І про десять років назад і про двадцять. І схотів якось осучаснити минуле, провідчувати якось... Якось!!! І тільки згадав минуле, як книжку про щасливого Робінзона та заплакану Консуело... І подумав: МИНУЛОГО НЕМА!!!

І ЯКЩО Я ПОВТОРЮЮСЬ СТО РАЗІВ, то роблю так свідомо, БО ТАК НЕ ТІЛЬКИ ТРЕБА, А ТАК Є... А як є – художні задуми і мистецтва безсилі... Для задумів, а особливо мистецтв, ГОЛОВНЕ – НЕ ВІДКРИТИ АМЕРИКИ ПРО ТЕ, ЯК Є, А ПОКАЗАТИ “Є” – ПО-ІНШОМУ, ТАК, ЩОБ БУЛО ЦІКАВО ЗРОЗУМІТИ І, МОЖЕ, ПОВІРИТИ...

Те ми і робимо вже дві доби справжнього життя...

Що таке щастя, ви знаєте? – знову запитав Степан. І як поганий вчитель сам собі відповів: - Не знаєте, бо ніколи не були щасливими. Щастя – це свобода!

А свобода – у байдужості, - додав Ростик.

Хтось би сперечався, а ми не стали...

У горах народжувалося сонце...

10

Перспективи завжди тільки починаються...

На цей раз сонце зустрічало нас: замріяних, трохи сумних, утомлених, однак з променями світла в очах...

Ми прибрали поляну, подякували їй за гостинність та голосно сказали: “До зустрічі!”. Щоб пам’ятала і чекала...

Пахло спогадами і надіями...

Милосердний засекречений Ростик просився щось нести, та не було що.

До електрички ми добігали. Вагон був майже порожнім. Якась весела молода компанія по сусідству вчилася грати на гітарі та співати.

Їхнє бренькання виводить мене з рівноваги, - нарешті, після декількох нервових хаотичних рухів, сказав Ростик. – Я зараз ту балалайку викину через вікно. Разом із балалайкарем. Допоможете?

Нє-е, - заперечив Володя. – Ми спокійні. Медитуємо собі. Одне слово, повна нірвана. Вчися, хлопчику, бути сильним, поки ми живі, бо “сильний той, хто має владу над собою”. Хто сказав?

Мені все одно, - відрубав класний пацан.

Якщо тобі все одно, то тобі все одно – все. Тому не звертай уваги на таке миле та юне мистецьке товариство, як наші друзі з гітарою. А афоризм – Сенеки. Вчися, дитино!

Дитина таки не витримала й майже природно зірвалася на ноги.

Сядь! – владно наказав Степан. – Забув, як ми їхали сюди? Думаю, вони ще до нас недоплюнули і скоро недоплюнуть. Це комплімент. А не можеш не помічати – тоді терпи. Хто терпен, той спасен.

Ростик ображено (або вдавано ображено, він такий) дивився у вікно. Заспокоїлися й вагонні співаки. Нічого немає вічного: ні доброго, ні злого. Бо ми змінюємося, а час сидить собі спокійно у якомусь зручному кріслі в постмодерному театрі й на всі ці наші комедійні борсання дивиться.

Степан зійшов у Стрию, бо так швидше добереться додому. На пероні Ростик вийняв з кишені яблуко, розрізав його на чотири дольки, одну подав Степанові:

На, з’їж! – сказав.

Я не хочу їсти, - відпирався закарпатець.

Мусиш! – наполягав класний пацан.

Стьопка, усміхаючись, виконав наказ свого друга.

Ось цієї частиночки нам не вистачатиме, - зробив короткий влучний висновок Ростик, тим самим позбавивши нас ритуалу розпинатися на “до побачення” про вічну аж до гробу дружбу та повагу.

Степан подав кожному руку і по-братськи поплескав по плечу, аж Володя зігнувся та зайойкав.

Дякую, друзі, за два дні щастя. І пам’ятайте, - Степан не міг, щоб не повчити, - життя – це шлях, життя, якщо хочете, - це наші неповторні українські дороги: то яма, то канава, то на ранок металеві кришки люків на складах в приватного підприємця-металобрухтника, який не знає, де вони там взялися… Однак попри те – нормального необікраденого асфальту в нас все-таки більше. Просто, як те, що я кажу вам “до зустрічі”, - і закарпатець зник у вранішньому понеділковому натовпі.