Ви що... – хлопчик приховано покрутив вказівним пальчиком в районі скроні, - не бачите?.. Гроза буде, - і побіг.

А я не бачив. Я теж люблю пожартувати з трохи дорослішими за мене. Інколи. На жаль... Бо дорослі часто придумують жартові одежину образи.

Під самим небом, на відстані простягнутої руки до Бога, паслася отара: вівці та барани насолоджувалися життям з тієї простюсінької причини, що не дано їм, щасливцям, висловлювати свої радості людською мовою.

Мені захотілося теж поручкатися зі Всевишнім, і я, не зважаючи на заблудше тепер уже з африканської пустелі сонце, набрався злості на своє термінаторське, на погляд стороннього, та грішне безпомічне, насправді, тіло, випустив душу понасолоджуватися свободою і попрямував вперед, до перемоги... вгору... знаючи, що мудрий гору... перетворить на рівнину...

Якийсь розумний Рекс заганяв отару в загорожу.

Хмари впали з неба на мою голову схвильованим шумом карпатського лісу. І враз стало темно. Важкі злющі недоспілі колючі каштани дощу холодним душищем сипалися на розпашілу, знервовану від перерваного кайфу землю та на добряче припеченого на сонячній пательні мене у власному соку та солі.

А хлопець розумний, - подумав я і ледь не навчився літати, підхоплений сильним поривом вітру. Врятувало молоде деревце – подало руку ще смертнішому за себе самого.

Пастухи потішилися моїй незграбності й погукали до хатини, що грибом-самітником красувалася серед полонини.

Гори стогнали. Вітер бавився смереками, час від часу ламаючи вперто-негнучких. Якийсь старезний дід-самогубець простягнув руки до стрілчастого неба і... віддавав йому свої роки клопотів. Молодів на очах...

Хлопці, заберіть його, він що, здурів? – я рвався забрати діда до хати.

Здуріти можуть всі, тільки не Йван, - навіть не поворухнувшись, засміявся вусатий. – Сиди.

І вітрисько може забрати всіх, но не Івана, - додав безвусий. – Краще мовчки дивись та вчись, ага?

Добре, а мені то що, - ображено відповів я.

За якусь еру, що тягнулася хвилин зо двадцять, на вершині гори, як нічого не бувало, з’явилося чисте, скупане сонце. А ще через хвилину в дверях хатини з’явився чистий, скупаний дід.

В нас гості, - сказав, - повезло!

Старий викрутив сорочку і знову надів її на себе. І не трусився, і гусяча шкіра з’явилася не у нього, а у мене.

Чому вас не закрутило оте божевільне холодне пекло?
– здивовано запитав я діда.

Бо мені воно байдуже, – спокійно відповів Іван.

Мої нові знайомі поговорили про діла хазяйські, між іншим витягли з мене про мене все краще нишпорок-професіоналів, зробили прихований висновок типу тупий тупому про тупе та як добре тут, що нас немає там, й порадили частіше довіряти Богові, попередньо переконавшись, що той, кому довіряєш – дійсно Бог.

Я не міг довго гостювати в цих мудрих людей, бо не знав, що з моїми друзями.

Я до вас ще прийду, добре? – на прощання сказав я.

Як хочеш, - не дуже гостинно відповів дід.

Ви просто знаєте те, що мені треба. Я переконаний, - вирішив пояснити я.

Ти не запитав, чи мені треба того, чого тобі треба, але приходь... як хочеш, - по-батьківськи поплескав мене по плечу Іван і розказав, як легше добратися до села, бо тільки звідтіля я пам’ятав дорогу до нашого з хлопцями помешкання... якщо воно ще є... після всього...

Я собі пообіцяв, що стану сильним, як дід.

А в селі про нього стільки наслухався, що захотів ще стати таким мудрим, як він...

А я думав, що всі генії світу ходять зі мною на одну роботу, баран...

9

Вітер не боїться змін...

Тому вітру бояться люди...

По дорозі валялися дерева, які не захотіли або не могли зігнутися, тому їх поламало. Коли я добрався до нашого студентського містечка, посивілого через фантазії пунктуальних років – погрому не було... Бо не було взагалі нічого. І нікого. Пустка. Тільки відверто глузували гнучкі дерева-підлітки, що в часи нашої гуляй-поле-молодості були шмаркатими немовлятами, що лякались навіть студентської необачної ступні...

В той час, коли розгублений я приходив до тями в роздумах, як, де і коли шукати моїх друзів, аби уникнути мультиплікаційних взаємопереслідувань, вони, наче причмелені після “рейду” таргани, виповзали на нашу поляну з нетрів спокійного, бо досвідченого, карпатського лісу, який не боїться ніяких катаклізмів природи, крім одного амбіційного алогічного катаклізму – людини.

Я не довго був там, - теплолюбивий Володя-одесит кивнув на ліс, - однак уже можу зробити висновок: те, що легше, треба шукати ближче, - він тримав у руках свою нічну білизну і... пляшку коньяку... “Закарпатського” (свій до свого по своє: Карпати люблять карпатське, а Володя любить тепло).