Коли солдат пішов, Страшило сказав:

– Судячи з усього, Дороті доведеться помандрувати на південь до Глінди й попрохати про допомогу, хоча дорога туди, як сказав солдат, сповнена небезпек. Адже якщо Дороті лишиться в Смарагдовому Місті, вона ніколи не повернеться до Канзаса.

– Ти, очевидно, довго думав, щоби сказати таку розумну штуку, – висловив припущення Лісоруб.

– Звісно, – підтвердив Страшило.

– Я піду разом із Дороті, – заявив Лев. – Мені вже трохи набридло жити в місті й хочеться назад у ліс, на природу. Я ж звір. Крім того, треба, щоб її хтось оберігав у дорозі.

– Правильно, – погодився Залізний Лісоруб. – Моя сокира може дуже знадобитися. Я теж піду з вами на південь.

– Коли виходимо? – запитав Страшило.

– А ти також ідеш із нами? – здивувалися всі.

– Хіба я можу інакше? Якби не Дороті, в мене не було би мозку. Вона зняла мене з тичини на кукурудзяному полі й узяла з собою в Смарагдове Місто. Я їй дуже зобов'язаний і тому всюди буду її супроводжувати, доки вона не дістанеться до себе додому, в Канзас.

– Дякую! – розчулено вигукнула Дороті. – Ви такі хороші! Але я би хотіла вирушити в дорогу якомога швидше.

– Ми підемо завтра, – вирішив Страшило. – Поквапмося з приготуваннями. Мандрівка буде довгою.

Наступного ранку Дороті розцілувалася із Зеленою Служницею і обмінялася рукостисканнями з солдатом із зеленими бакенбардами, який провів їх до міської брами. Коли вартовий міської брами побачив друзів і дізнався, що вони знову затіяли мандрівку, він дуже здивувався, бо ніяк не міг добрати пуття, навіщо самим шукати неприємностей. Проте відімкнув ключем замочки на окулярах, склав їх до зеленої скриньки, а натомість висловив мандрівникам чимало напутніх порад і добрих побажань.

– Тепер ви наш володар, – нагадав він Страшилу, – тому повертайтеся чимшвидше.

– Повернуся, щойно буде така можливість, – пообіцяв Страшило. – Та спочатку я повинен допомогти Дороті повернутися до себе додому в Канзас.

На прощання Дороті сказала щиросердому вартовому:

– Мене чудово приймали у вашому прекрасному місті, і всі були дуже добрі до мене. Я просто не можу висловити, наскільки я вам усім вдячна.

– І не намагайся, моя дорогенька, – сказав вартовий. – Ми були би раді, якби ти залишилася з нами назавжди, але якщо вже тобі так кортить до Канзасу, то бажаю тобі якомога швидше туди потрапити. – На цих словах він відчинив зовнішні ворота, і друзі опинилися за міськими стінами.

Мандрівники вирушили на південь, і сонце світило їм в обличчя. Вони були в чудовому гуморі й багато сміялися. Дороті мріяла, як повернеться додому, а Страшило й Лісоруб були готові на все, аби її мрія збулася. Лев насолоджувався чистим повітрям і весело махав хвостом. Тото, радісно гавкаючи, метався довкола й ганявся за метеликами та бабками.

– Міське життя не для мене, – міркував Лев дорогою. – З того часу, як я полишив ліс, я дуже схуд, а ще мені кортить показати іншим звірям, який я став хоробрий.

Друзі озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Смарагдове Місто. Звідси вони бачили тільки верхівки будинків за зеленими стінами, а також купол і шпиль палацу Оза.

– Зрештою, Оз – не такий уже й поганий чарівник, – зауважив Залізний Лісоруб, задоволено відчуваючи, як б'ється в нього в грудях нове серце.

– Він спромігся дати мені мізки, та ще й нічогенькі, – підтвердив Страшило.

– Якби Оз прийняв порцію хоробрості, яку дав мені, він став би неймовірно хоробрий, – додав Лев.

Дороті промовчала. Оз не дотримав обіцянки, яку їй дав, але він намагався що є сили, тому вона на нього не ображалася. Він і справді, певно, був непоганою людиною, хоч і виявився нікудишнім чарівником.

Першого дня мандрівники йшли зеленими луками, всіяними яскравими квітами. Ці поля оточували Смарагдове Місто зусібіч. Друзі заночували на траві під відкритим небом, де сяяли яскраві зірки, й дуже добре відпочили.

Зранку вони знову вирушили в дорогу і прийшли до густого лісу. Обійти його було неможливо – він тягнувся ліворуч і праворуч, наскільки сягало око. Та друзі ще тому не хотіли звертати, щоб не відхилитися від обраного напрямку. Тому вони почали шукати, де зручніше буде зайти до лісу.

Страшило йшов попереду, тому перший побачив велике дерево з таким розлогим гіллям, що під ним добре було би пройти. Та коли він підійшов до дерева, гілки опустилися, обплели його, й не встиг він спам'ятатися, як невідома сила відірвала його від землі й відкинула назад, до друзів.

Страшило не забився, але дуже здивувався.

– Он там ще видніється просвіт між деревами! – сказав Лев.

– Давайте я знову ризикну, – запропонував Страшило. – Мені ж не боляче падати. – Із цими словами він підійшов туди, де показував Лев, але знову гілля обплелося навколо нього й відкинуло назад.