– Із задоволенням, – відповіла Дороті й взяла рушник.

Залізний Лісоруб пустив сльози струмком, а Дороті турботливо їх витирала. Коли він наплакався, то подякував помічниці й ретельно змастився рідиною зі срібного слоїка – про всяк випадок.

Тепер Смарагдовим Місто правив Страшило, і, хоча він не був ані чарівником, ані мудрецем, містяни дуже ним пишалися.

«Нема іншого такого міста на землі, – казали вони, – де править напхана соломою і висівками людина».

Зрозуміло, що вони мали цілковиту рацію.

Наступного ранку після відльоту Оза друзі зустрілися в тронній залі, аби обговорити свої справи. Страшило сидів на мармуровому троні, а решта із пошаною стояли поряд.

– Не так нам вже й не пощастило, – промовив новий правитель. – Палац і Смарагдове Місто належать нам, і ми можемо робити все, що нам заманеться. Як згадаю, що зовсім недавно стирчав у полі на тичині й відлякував ворон від кукурудзи, а тепер правлю прекрасним містом, то радію своїй долі.

– Я теж задоволений тим, що випало мені в житті, – сказав Залізний Лісоруб. – Я отримав те, чого хотів, – нове серце.

– І мені гріх жалітися. Тепер я за хоробрістю хоч кому серед звірів дам фору – скромно зауважив Лев.

– Якби ще й Дороті погодилась лишитися в Смарагдовому Місті, – сказав Страшило, – ми б жили дуже щасливо.

– Але я не хочу тут лишатися, – заходилась відмовлятися Дороті. – Я хочу додому, в Канзас, до дядька Генрі й тітоньки Ем.

– Що ж робити?

Страшило задумався, і думав він так наполегливо, що з голови полізли шпильки та голки. Нарешті він сказав:

– Чому б нам не покликати летючих мавп і не попрохати їх перенести Дороті через пустелю?

– Мені це не спадало на гадку! – вигукнула дівчинка. – Зараз збігаю по золоту шапку.

Незабаром вона повернулася до тронної зали із шапкою, промовила чарівні слова, і миттю у відчинені вікна одна за одною шмигнули летючі мавпи й оточили її.

Ватажок поклонився їй.

– Ти викликаєш нас вдруге. Чого ти хочеш?

– Я хочу, щоб ви перенесли мене в Канзас, – попрохала Дороті.

Проте Ватажок летючих мавп похитав головою:

– Це неможливо. Ми живемо в одній країні й не можемо полишати її межі. У Канзасі не було жоднісінької летючої мавпи, і, я думаю, ніколи й не буде, бо нам там не місце. Ми раді виконати все, що ти захочеш, але не маємо права перелітати через пустелю. До побачення!

Ватажок знову вклонився, розпростав крила й вилетів у вікно, а за ним уся його зграя.

Дороті готова була розплакатися від прикрості.

– Я даремно витратила друге бажання, – поскаржилася вона. – Мавпи не змогли мені допомогти!

– Дуже шкода, – поспівчував щиросердий Залізний Лісоруб.

Страшило знову замислився, і його голова так надулася, що Дороті злякалася, чи не лусне вона.

– Треба покликати солдата із зеленими бакенбардами, – нарешті вирішила вона, – і попрохати в нього поради.

Послали по солдата. Незабаром він боязко ступив до зали й зупинився, переминаючись із ноги на ногу. До цього він ніколи тут не бував.

– Ця маленька дівчинка, – сказав солдату Страшило, – хоче перетнути Безкрайню Пустелю. Як це зробити?

– Не знаю, – відповів солдат. – Ніхто з мешканців цієї країни ніколи не перетинав пустелю, крім великого Оза.

– Невже ніхто не може мені допомогти? – засмутилася Дороті.

– Хіба що Глінда, – була відповідь.

– Хто така Глінда? – запитав Страшило.

– Чарівниця Півдня. Це наймогутніша з усіх чарівниць, і править вона Краєм Ковтачів. Крім того, її замок стоїть неподалік від краю пустелі. Можливо, вона знає спосіб перетнути її.

– Отже, Глінда – добра чарівниця? – перепитала дівчинка.

– Ковтачі стверджують, що добра, – сказав солдат. – І ще я чув, що це дуже вродлива жінка, вона знає секрет вічної молодості.

– Як потрапити до її замку? – поцікавилася Дороті.

– Дорога до нього йде просто на південь, – відповів солдат, – але, кажуть, на мандрівників там чигає чимало небезпек. У лісах водяться хижі звірі, і ще путь пролягає через місця, де живуть дуже дивні істоти, які не люблять пропускати через свої землі чужоземців. Саме тому ковтачі ніколи не з'являються в Смарагдовому Місті.