– Не вийде у вас нічого, – заперечив голос, і з-за каменя з'явився дуже дивний на вигляд чоловік.

Він був приземкуватий і кремезний, із великою головою і зовсім пласкою маківкою; мав товсту зморшкувату шию, а рук не мав узагалі. Поглянувши на незнайомця, Страшило вирішив, що цей безрукий задирака навряд чи зможе завадити їм пройти. Тому він сказав:

– Дуже перепрошую, але ми вимушені вас не послухатися і перейти вашу гору, подобається вам це чи ні, – і хоробро рушив уперед.

Раптом шия чоловіка видовжилася, і він так гепнув своєю пласкою маківкою Страшила в живіт, що той сторчголов полетів з гори. Після цього шия знову втягнулася, і чоловік хрипко зареготав:

– Не так це просто, як вам здається!

Його слова потонули в гучному реготі, й на горі з'явилися сотні його приятелів, які до цього ховалися за каменями й валунами.

Цей сміх, викликаний невдачею Страшила, дуже розлютив Лева. З громовим ревом, який луною рознесло навсібіч, він рушив угору по схилу.

Ще раз вистрілила голова на довгій шиї, і могутній звір, наче підбитий ворожим гарматним ядром, покотився вниз до підніжжя гори.

Дороті підбігла до Страшила й допомогла йому звестися на ноги. Потім до неї, накульгуючи, підійшов засоромлений сердитий Лев і сказав:

– І цими Головами, що Стріляють, не поборешся. Ми їх не переможемо.

– Що ж тоді робити?

– Треба викликати летючих мавп, – запропонував Залізний Лісоруб. – Ти маєш ще одне бажання.

– Хай буде так, – погодилася дівчинка.

Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.

– Яке твоє бажання? – запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.

– Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, – промовила дівчинка.

– Зробимо, – пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.

– Ти викликала нас востаннє, – нагадав Ватажок. – Прощавай, і нехай тобі щастить!

– Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! – сказала Дороті.

У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів – блакитної. Самі ковтачі – кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, – були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.

Летючі мавпи спустилися зі своїми пасажирами біля будинку фермера. Коли Дороті підійшла до дверей і постукала, їм відчинила симпатична фермерка. Дівчинка попрохала щось попоїсти, й добра жінка пригостила їх чудовим обідом з трьома пирогами та чотирма видами печива, а Тото отримав мисочку молока.

– А чи далеко до замку Глінди? – поцікавилася Дороті.

– Не дуже, – відповіла фермерка, – ідіть на південь і незабаром ви його побачите.

Мандрівники подякували гостинній господині і з новими силами знову рушили в путь. Вони прямували повз доглянуті поля, переходили через річки по гарненьких містках і зрештою побачили ошатний замок.

Біля воріт чергували три вродливі дівчини в рожевій формі, прикрашеній золотим шитвом. Коли Дороті підійшла до них, одна запитала:

– Навіщо ви прийшли до Південного Краю?

– Щоб зустрітися з вашою правителькою, доброю чарівницею Гліндою, – відповіла Дороті. – Ви проведете мене до неї?

– Скажи, як тебе звати, а я поцікавлюся в Глінди, чи згодна вона тебе прийняти, – сказала дівчина.

Кожен із мандрівників назвав своє ім'я, а дівчина-солдат попрямувала до замку. За якийсь час вона повернулася і повідомила, що Дороті та її друзів Глінда чекає просто зараз.

Перед тим як мандрівників пустили до Глінди, їх відвели до однієї з кімнат палацу, де Дороті вмилася і причепурилася з дороги. Лев витрусив пилюку з гриви. Страшило поляскав себе долонями, щоб набути охайного вигляду, а Залізний Лісоруб ретельно відполірував тулуб і змастив суглоби.

Коли подорожні привели себе до ладу, дівчина-солдат провела їх до великої зали, де на троні з рубінів сиділа чарівниця Глінда. їм вона здалася юною і прекрасною. Вона мала красиве кучеряве волосся, білу сукню й блакитні очі; свій лагідний погляд вона спрямувала на маленьку гостю.