– Що це?! Що?!
– сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.

– Що це?
– іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.

– Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує?
– примирливо сказав батько.

– Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому!
– виснув гість.
– Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!..
– дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.

– Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, - сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків.
– Ну?

Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

– У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?

Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге - переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.

Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.

– Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив?
– строго допитується тато.
– Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

– А що ж мені казати?
– знизую плечима і знов кліпаю повіками - ні, очі таки не попеклись.

– Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?

– Ні.

– Значить, не був спільником, - встановлює батько істину.
– То де викопав отаке?

– Як скажу, ви ще більше гніватись будете.

– Куди вже більше. Не мни своє слово - кажи!

– То ви ж самі це казали про дядька Володимира.

– Я?
– здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся.
– Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

– Я ж, тату, хотів допомогти вам, - мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

– Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога!
– батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму.
– Це не ти його настренчила?

– І таке ви скажете?
– неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках.
– Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?

– А як?
– зітхнувши, поцікавився батько.

– У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...

– Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється.
– І вже з усмішкою звернувся до матері: - А бачила, як цей засядько дременув із хатини?

– Та бачила, - зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: - Спи, дитино, хай твоя доля росте...

Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.

Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.

Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:

"Михайлику, не їдь у степи..."

"Хіба ж я хочу їхати?" - кажу до красноголовців - і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.

І в цей час хтось трусонув моє плече.

– Михайлику, Михайлику!

Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.

– Чого вам?
– підводжуся з тапчанчика.
– Іще ж зовсім рано.

– Еге ж, рано, дитино, - погоджується батько.
– Ти не знаєш, де мама?

– Мама?
– одразу ж зіскакую на долівку.

– Еге ж, - сумно-сумно дивиться тато у вікно.
– Прокинувся, а її нема.

– Де ж вона може бути?
– жахаюсь я.

– Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, - тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.