– Почекай, Ганю, - лагідно зупинив її батько.
– Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?

– Може, послухаємо їх, Панасе?

– Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, - погодився батько.

– Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, - сказала Люба, загнулась, поглянула на тата.
– Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...

– Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, - сердечне сказав тато.

А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...

Цієї ночі я в усіх снах плив на човні - плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.

Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:

Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.

– І чого воно ще посміхається собі?
– журно говорить мати, думаючи, що я сплю.

– Мабуть, і в снах читає якусь книжку, - лагідно відповідає тато,

– Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.

– На росі потріскались, на росі і вигояться.

– Хоч би на які постоли розжитись йому, - жаліє мене мати.

– Хай ногами чує землю, - так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.

На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:

– Чи добре спали, чи сухими встали?

Я знову кажу: "Ги" - І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку - починає мене підхвалювати :

– Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть - не дрімає.

– А чого ж дрімати біля миски?
– безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.

– Кортить зеленухами оскому набити?
– розгадує тато мій намір.

– Дуже вони мені потрібні!
– і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.

На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.

А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.

– А щоб ви йому виздихали ще до вечора!
– каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.

Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.

– А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте?
– аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.

– Та, - відмахнулася мати рукою.

– Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.

– Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.

– Та що ви?!
– здивувався дядько Микола.
– Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.

І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.

Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.