Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.

– Боже, як гарно!
– аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

– От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

– Бог Адама теж виліпив з глини, - вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.

– Спасибі вам за радість, - подякував гончареві дядько Стратон.

– І справді ви маєте хоч краплину радості?
– подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.

– Про що й казати, - аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі.
– І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

– Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

– Не знаєте ви ціни своїм рукам.

– Найшовся такий, що склав їм ціну, - зажурився гончар.

– Що ж воно трапилось?

– Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

– Що?! Юхрим вас обклав?!
– одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

– А хто інший? Своячок!

– Не своячок, а книшохап!
– нахмурився дядько Себастіян.

– Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

– Ви йому про це казали?

– І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

– І ніхто не рятував вас?

– Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

– Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!..
– Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

– Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

– Нащо він тобі на святий вечір здався!

– Я комусь зроблю його грішним!

– Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш?
– знову розгнівався батько.

– На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

– Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

– Тату, частуйте гостей! Я скоро буду!
– Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, - йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.

З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

– І що ви скажете про нього?
– питається сам у себе кобзар.

– Що я скажу?
– обізвався дядько Стратон.
– Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий - мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.

– А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.

– А він живе для лінії!
– засміявся Федоренко.

– Лінії!
– перекривив Себастіянів батько.
– Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?

Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.