— Щось ти не схожий ні на відьму, ні на осиротілу дівчинку.

— Дуже смішно. Знахаркою являється моя бабуся. Але вона не офіційна. В Живиці є своя відьма — Медія, доволі нікудишня в знахарстві, часто користується послугами бабусі і видає їх за свої. Непогано заробляє, тому і вплив має. Тільки от трохи побоюється, що бабуся хоче її місце зайняти.

— А чому не твоя бабуся офіційна знахарка, якщо вона досвідченіша? Ой! — Аріяна отримала по щоці вільно відпущеною гілкою. — Обережніше!

— Не треба йти за мною по п’ятах.

— Якщо я буду далі від тебе, нічого не почую.

— Добре, вибач. Та вона й не добивалася такого положення, їй не треба. Якби захотіла, давно зайняла би місце Медії. До нас і так немало людей звертається.

— Чому так?

Ілля знову зам’явся, і Аріяні здалося, що він явно щось недоговорює.

— А недавно ще одне ускладнення з’явилося. Та відьма, на котру ти напоролася в лісі. Її ім’я Зарина. Вона претендує на місце Медії. Даринка – учениця Медії, випадково дізналася про це, і Зарина хотіла залякати її. Принаймні, сподіваюся, що тільки залякати.

— А в твоєї бабусі є учениця?

— Ні. Є учень. Я.

— Ти? Значить, хлопці також можуть бути?

— Ні, не можуть.

— Не розумію. Просто через те, що ти її внук?

Аріяна раптом осіклася. Тема виходила з-під контролю. Природно, напрошувалося питання про батьків Іллі, і оскільки їх тут нема... Було ніяково питатися про таке.

— Я їй не внук. Вона підібрала мене, коли мені було три роки. З тих пір я живу з нею і вчуся її майстерності. У принципі, я є однією з причин, чому бабусю не приймають офіційно, її рахують відступницею. Але до мене вона все рівно не хотіла цього, раніше відмовлялася, а тепер і відмовлятися не доводиться.

Він хитро посміхнувся.

— Так навіть краще, бабусі важливо, щоб коло нашого житла лишній люд не з’являвся. Закрита зона, так би мовити.

— Навіщо їй це?

Ілля на мить замовчав, а потім відповів як ні в чому не бувало:

— Вік уже немалий, спокою хочеться.

А Аріяна була впевнена на всі сто, що він збрехав. Випитувати не хотілося, боялася знову зарватися. Ну і добре.

— А хто такі відьми? Маю на увазі, якщо вони займаються знахарством, чому їх так називають?

— Звісно, вони не тільки знахарством займаються, але і чарами.

Аріяні так і кортіло сказати, що ніяких чарів не існує, але чомусь промовчала. За останні декілька днів вона вже ні в чому впевнена не була. Все, що вона бачила, чула, пережила тут, ніяк не складалося в єдину картинку. Абсолютно маячне застосування найновітніших технологій (взяти хоча б антигравітаційне літаюче відро) — і дерев’яні хатинки без водопроводу, електрики і найелементарнішого санвузла... А бабуся ця зовсім не така проста, як здавалося з першого погляду.

— І ти вмієш чарувати?

— Мрієш перетворитися на жабу?

— Якщо зможеш відчарувати назад, можна і спробувати.

— А в тебе гострий язичок.

— А ти мені брешеш.

Аріяна замовчала. Язик мій — ворог мій. Вона бачила, що Ілля спохмурнів і додав швидкості. Наздоганяти його стало тяжче, а говорити і зовсім майже неможливо. Раптово перервана розмова залишила купу нових запитань. Дівчина спробувала систематизувати почуте, та нічого не виходило. Невідомо звідки з’явився образ поселення з хатинок на курячих ніжках, що бродили по окрузі і влаштовували півнячі бої. Жильці задиристих домів літали вулицями у відрах, на ходу замітаючи мітлами сміття. Коло всього цього бедламу стояв циганський табір з бабусиних дитячих казок в критих возах, а на околиці на величезній галявині юрмилися пари, в очікуванні одруження. Фу ти, повна маячня. Аріяна зробила спробу абстрагуватися від нав’язливого образу і уявити селище реально, та час від часу якась хатинка таки підіймалася і на тремтячих ніжках втікала в бік.

Ілля так різко зупинився, що задумала Аріяна попросту тицьнулася йому носом в спину.

— Ти чого?

— Ми майже на місці. Чекай тут, скоро буду.

Вони стояли на краю лісу, попереду розвинулося зеленими хвилями на вітрі поле, чию гладь зрідка турбували випадкові дерева і чагарники. Справа блискотіла на сонці змійкою річечка, прикрашена вздовж берегів молодими і старими вербами. Трохи далі вона, здавалося, впадала в острівець зелені та, вискочивши зі зворотнього кінця, втікала вдалечінь. Цим острівцем і була Живиця.

Аріяна, прижмурившись, змогла побачити лише крайні хати, дуже подібні до хатинки Іллі, обгороджені дерев’яними парканчиками і потопаючі в квітучих садах. Їй навіть здалося — вона бачить людей, заклопотаних по господарству. Та це навряд чи, надто далеко.

Ілля, ледь пригнувшись, вступив в шелесткі трави, що місцями діставали йому до плеча, і вже майже відчалив, коли знову повернувся до Аріяни і з притиском сказав:

— Не висовуйся, нікуди не йди, якщо когось побачиш — ховайся. Трохи правіше є галявина із суницями, хочеш — підкріпися. Коли повернуся — дам знак, ось так, — він тихесенько свиснув, імітуючи якусь птаху. — Все зрозуміло?