– Тебе влаштовує такий результат, Метью? – спитав Джордж. Він саме ділився з нами найостаннішою інформацію про манускрипт, котрому згодом судилося набути назву «Ешмол-782».

– Вибач, Джордже, ти щось мені сказав? – У відсторонених очах Метью блиснуло почуття провини. На його обличчі я прочитала ознаки того, що його мозок виконував кілька завдань одночасно. Ця процедура часто допомагала мені в університеті. Можливо, його думки поділялися між розмовами в кімнаті, тривалим аналізом причин невдалої зустрічі з удовицею Бітон і вмістом поштових пакунків, що продовжували надходити.

– Жоден із продавців книжок не чув про рідкісний алхімічний твір, що ходить містом. Я спитався свого товариша з коледжу Крайст-Черч, але він теж нічого не знає. Мені продовжувати пошуки?

Метью розкрив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почувся тріск – то рвучко розчинилися парадні двері. Він миттєво скочив на ноги. Волтер та Генрі теж попідскакували й схопили свої кинджали, з якими вже звикли не розлучатися ані вдень, ані вночі.

– Метью, ти де? – загув чийсь незнайомий голос, від тембру якого волосинки на моїх руках стали сторчма. Голос був надто чистий та мелодійний, щоб належати теплокровній істоті. – Чоловіче, ти вдома?

– Звісно, що вдома, – відповів чийсь інший голос із легким валійським акцентом. – Скористайся своїм носом, приятелю. Від кого іще тхне, як у бакалійній крамниці в день завозу з пристані свіжої порції спецій?

За кілька секунд з протилежного боку кімнати, де й досі сиділи Кіт і Джордж за своїми книгами й партією в кості, з’явилися дві дебелі постаті в грубих коричневих накидках. У наш час цих двох новоприбулих залюбки б взяла до себе кожна професійна футбольна команда. Вони мали перерозвинені руки з виступаючими сухожиллями, товстелезними кистями, товсті мускулисті ноги та широкі сильні плечі. Коли чоловіки наблизилися, світло свічок відбилося в їхніх палаючих очах і затанцювало на гостро заточених краях мечів. Один із них був русявий гігант, на дюйм вищий за Метью, а другий – рудий чолов’яга на цілих шість футів нижчий, та ще й з досить сильною кривизною лівого ока. Жодному з них не було більше тридцяти. Блондин явно зрадів, але швидко приховав своє почуття. Зате рудий був розлючений і своєї люті приховувати не збирався.

– Ось ти де. Ну й налякав ти нас, зникнувши без попередження! – спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.

Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.

– Що ти тут робиш, Гелоугласе? – обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.

– Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. – Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. – Ми шукали тебе в Честері.

– У Честері? – На обличчі Метью з’явився вираз дедалі сильнішого страху. – У Честері!

– Еге ж, у Честері, – повторив рудоголовий Хенкок. Рвучко й роздратовано стягнувши з рук промоклі шкіряні рукавички, він кинув їх на підлогу біля каміна. – Коли ти не з’явився на зустріч із нами в неділю, як ми домовлялися, ми почали розпитувати й дізнаватися. Хазяїн постоялого двору сказав нам, що ти поїхав геть, і це стало для нас досить несподіваним – і не лише тому, що ти не розрахувався з хазяїном.

– Він сказав, що ти сидів біля каміна й попивав вино – і раптом хутко зник, – доповів Гелоуглас. – Служниця, ота мала з чорним волоссям, яка з тебе очей не зводила, здійняла сильний гамір. Наполягала, що тебе викрали привиди.

Я заплющила очі, раптом усе збагнувши. Той Метью Ройдон, котрий жив у Честері шістнадцятого сторіччя, зник, бо його замінив Метью, котрий прибув сюди із сучасного Оксфордшира. Коли ми повернемося, то отой Метью з минулого, здогадно, має з’явитися знову. Час не міг дозволити обом Метью бути в одному місці в один і той самий момент. Ми вже змінили історію, самі того не бажаючи.

– Був переддень Дня всіх святих, тому в її словах є певна рація, – погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

– Хто ці люди, Метью? – пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

– Вони – мої друзі, – відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

– Ну-ну. Вона – явно не привид, – сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече – і моя плоть обернулася на кригу.

Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

– І вона не з Честера, це однозначно, – задумливо мовив Гелоуглас. – Вона завжди так яскраво блимкотить?

Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.