– Бідвел, – в унісон мовили Метью та Волтер.

– А з ним, можливо, Іффлі, – додав Волтер. – Вони обидва завжди на щось нарікають – на стан доріг, шум на постоялому дворі та якість пива.

– А хто такий Іффлі? – озвалася я.

– Чоловік, якому наверзлося, що він – найкращий майстер-рукавичник у всій Англії. На нього працює Сомерс, – відповів Волтер.

– Майстер Іффлі виготовляє рукавички для королеви, і це – правда, – зазначив Джордж.

– Так, якось років зо двадцять тому він дійсно пошив дві пари рукавичок для королеви. Цього факту явно недостатньо, щоб проголошувати Іффлі найвидатнішою людиною у всій окрузі. Навіть якщо він палко бажає такої честі, – зневажливо пирхнув Метью. Жоден із них не заслуговує на це звання у строгому сенсі слова. І всі вони до єдиного – відверті бовдури. Якщо це все, на що спромоглося село, то ми можемо спокійно повернутися до своїх книжок.

– Та невже? – наїжачився Волтер. – Отак і будемо сидіти, поки вони сюди не заявляться?

– Так. Але Діана не мусить покидати мого поля зору або твого, Гелоугласе.

– Можеш не нагадувати мені про мій родинний обов’язок, дядечку. Я потурбуюся, щоб твоя кусюча дружина дожила до сьогоднішньої ночі й потрапила до твого ліжка.

– Значить, по-вашому, я кусюча? Мій чоловік – член Конгрегації. Сюди прямує загін вершників, щоб звинуватити мене в завдаванні шкоди нікому не потрібній старій бабці. Я – в незнайомому місці, де кожного разу, коли йду до спальні, збиваюся з дороги. Я й досі не маю черевиків. До того ж, мені доводиться жити в гуртожитку, де повно молодих хлопців, котрі постійно про щось теревенять! – скипіла я. – Але не варто через мене завдавати собі клопоту. Я сама про себе поклопочуся!

– Поклопочетеся про себе? – розсміявся Гелоуглас, похитавши головою. – Не зможете. А коли бій скінчиться, нам треба буде зайнятися вашим акцентом. Я не зрозумів й половини з того, що ви тільки-но сказали.

– Мабуть, вона ірландка, – припустив Хенкок, визвіряючись на мене. – Цим можна пояснити її здатність до накидання чар і недоладну мову. Усі ірландці – купа телепнів.

– Вона не ірландка, – заперечив Гелоуглас. – Схиблена чи ні, я б зрозумів її мову, якби вона справді була ірландкою.

– Замовкніть! – загорлав Метью.

– Люди з села – біля сторожки воротаря! – оголосив П’єр, коли запала тиша.

– Піди й приведи їх сюди, – наказав йому Метью. А потім повернувся до мене. – Говоритиму я, добре? Не відповідай на їхні запитання, допоки я не скажу. Бо, – продовжив він різкою скоромовкою, – ми не можемо дозволити, щоб сьогодні тут сталося щось екстраординарне… як тоді, коли сюди приходила вдовиця Бітон. У тебе й досі в голові паморочиться? Може, підеш полежиш?

– Цікаво. Мені дуже цікаво, – відповіла я, стискаючи кулаки. – Не турбуйся за мою магію й за моє здоров’я. Краще потурбуйся підрахувати, скільки годин тобі доведеться відповідати на мої запитання, коли священик та його поплічники підуть геть. А якщо ти знову спробуєш ухилитися від відповіді під приводом того, що мені, мовляв, не слід про це знати, то я тебе розкатаю по підлозі, як млинець.

– О, бачу, що ти почуваєшся пречудово, – іронічно скривив губи Метью. А потім цьомкнув у лоба. – Я кохаю тебе, моя левице.

– Краще прибережи свої вияви любові на пізніше і дай тітоньці можливість зібратися з духом, – порадив Гелоуглас.

– Чому кожен вважає, ніби має право давати поради, як мені слід поводитися з власною дружиною? – скипів Метью. У його непорушному самовладанні почали з’являтися тріщинки.

– Та хтозна чому, – відповів Гелоуглас примирливим тоном. – Може, тому, що вона нагадує мені бабусю. Ми даємо Філіпу поради вранці, вдень і увечері стосовно того, як втримати її в узді. Та він все одно не слухає.

Чоловіки розосередилися по кімнаті. Позірна довільність їхнього розташування насправді утворила щось на кшталт людського тунелю – широкого біля входу до кімнати і вужчого біля каміна, де сиділи ми з Метью. Поки Джордж та Кіт перші вітатимуть Божого чоловіка та його напарників, Волтер принесе замість гральних костей та манускрипту «Доктора Фауста» примірник «Історії» Геродота. Хоча то й була не Біблія, Рейлі запевнив нас, що вона надасть обстановці належної серйозності та солідності. Кіт почав було протестувати проти такої заміни, але в ту мить почулися кроки й голоси.

П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то – його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.

– Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? – суворо спитав Рейлі.

– Моє шанування серу Волтеру, – сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. – Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.

– Ви чогось хотіли? – з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.

– Моє шанування й вам, володарю Ройдон. – Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. – Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.