Шрифт:
XVI
Рятуймо ж, нене, предківщину любу, Як турчин, сербин, так і сам козак! Одна дорога нам через цю згубу, Один про всіх спасенний, славний шлях! Нехай іде народи воювати, З неволі їх, мовляли, визволяти, А ми зробімо, щоб він там поліг, Щоб зникнув, як із гір весною сніг!» XVII
«Зробімо, - миркнула, - та як зробити?» «Ось слухай, нене: ми вже знаєм як. Від Цареграду шлях до вас не битий, Та й не короткий, кажуть люде, шлях. На довгій ниві й на віку буває Всього з людиною. Нехай вповає Наш безувір на долю, що йому Всміхається, прегордому уму. XVIII
Ми ж із попом-письменником смиренно, Як повелів закон і вам, і нам, Сю зміркували річ, і повсякденно Мольби возносим к Божим небесам, Щоб світ був світом, тьма зісталась тьмою, І щоб такою клятою войною Безбожник нас під нозі не подав Тому, хто й древле проти світу встав. XIX
Мольби мольбами, нене… Ти се знаєш І на собі, що лоба натовкла Поклонами доземними, та й чаєш Від рук л ю д с ь к и х рятунку і добра… Мольби мольбами, а рука рукою. Зорудуєм против обох войною, Против обох обернемо той міч, Що хоче з дня зробити темну ніч…» [137] 137
– Кінець поеми згорів під хуторну пожежу.
ПОСПІВ
І
Так Муза хуторна, в розлуці з рідним краєм, Із думок, мов з перел, намистечко низала: Тиняючись одна понад чужим Дунаєм, Забутими себе піснями розважала. Втішалася вона своїм сердечним раєм, Коханим споминкам вінки густі звивала, І, звивши запашний, пускала по Дунаю: Пливи, віночку мій, пливи з чужого краю! ІІ
Прямуй до руського прославленого моря, Де славні подвиги неславою нам стали, Де завдавали ми тяжкого людям горя, І греків, і болгар, як турків пліндрували. Скажи всім ягодам свого й чужого поля, Що ми передсуди давняшні занедбали, Що дивимось на світ, як нам велить природа І серця правота, і розуму свобода. ІІІ
Народи славились великими мужами Войни й політики, науки і іскуства, А ми пишаємось дівчатами й жінками, Вінцями красоти, скарбівницями чувства. Розкішне живучи раями-хуторами, Столичного вони не знають душогубства, Мов зорі, в чистоті круг жизні совершають, Піснями вічними серця нам просвіщають. IV
Ні пинда багачів, ні дика злість голоти, Ні баламутного попівства темна сила, Ні без путя війна, наслідниця тісноти, Ні школа духу в них живого не вгасила. Дознавши мук гірких, недолі і турботи, Душа їх в небеса в самій собі зробила; Мов райське божество, на нас вони взирають І серцем матернім всі провини прощають. V
Поезія й любов з колиски до могили Серед безпутиці на путь їх наставляли, їх душі привітні від лютості хранили, І нам їх чистими, без плями, завішали. Гуляв-буяв козак, - вони його любили, Мов жертву ідольську, квітками зукрашали, Сльозами від грязі обмивши і від крові, Вікам новим несли благую вість любові. VI