Шрифт:
ДУМА ТРЕТЯ
Знов земля загоготіла, Мов Дніпро прогнав пороги, Наче буря налетіла На гетьманський кіш убогий, - На будинок, що був красен Не углами, пирогами, Де козацтво ситих брашен Наїдалось за столами. Наїдалось-напивалось Досхочу, аж до знемоги, І танцями вгоноблялось, І піснями про пороги; І про Кафу, про «пучину Християнських сліз і крові», Що зробили там руїну, Вічну славу козакові; І про те, як море врало Мов ревучими левами І безодні розверзало Під козацькими човнами; І як Юр Святий по хмарах Грав конем над ними білим, Сліпив очі яничарам, Додавав козацтву сили, Як «оброки» й обітниці Козаки на себе клали І в небесної цариці У Печорськім роботали… І
Не буря, гомін, співи голоснії! Кругом коша-будинку розлягались: То Кочубею похвали новії Безкраїм морем гучно хвилювались. Іде тріумфом лицар між лицарством; За ним везуть галеру золотую, Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством Ченці співають гурмом трисвятую. Волів дванадцять пар, всі під стрічками, їх роги вквітчані, як май, квітками. ІІ
«Стій» - крикне Кочубей. «Чого стояти?– Рекли ченці.
– Гей, друзі, до Успення! Галери жде Пречиста Божа Мати, Як дару за козацьке визволеннє».
– «Ні, се від мене буде дар герою, Що вчив мене, мов сокола, літати Через пороги по Дніпру й по морю І на турецькі ринки набігати».
– «О святотатство!.. Вас освободила Пречиста, преблагословенна Діва,
ІІІ
А ви, в духовній вашій тьмі, готові Дари її щедрот і благодати Приносити у принос козакові І смертного над вічну поскладати!» - «Пречиста, непорочна Діва… Правда, Такої чистоти й не знають люде… І се, в її ім'я святе, награда Тому між нами велетневі буде, Що вміє силу демонську крушити І турчина в його крові топити…» IV
«Ні, дяка не награда!– Загукали Ченці, терзаючи з досади ряси.
– Такого ще кощунства не чували Не тільки козаки, та й свинопаси, Щоб непорочною когось назвати, Якусь мізерну, бренную людину, Що «во гресях родила грішна мати!» - [118] «Шкода теряти дорогу годину: До меду ложки вам у нас не буде!
– Відрізав їм Левко.
– Гей! Стіймо, добрі люде!»
118
– Вислів із п'ятдесятого псалма (Книга псалмів), християнської щоденної молитви.
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Розчинились у гетьмана Рундукові двері Проти тої золотої Пишної галери. На рундук, мов голуб, вийшов Сивий, волохатий. Се не голуб волохатий - Велетень крилатий. Перед ним Левко лицарське Приклонив коліно: Так хороброму юнацьке Серце повеліло. «Батьку! Привітай малого Чуру низового, Що, було, тобі сідлає «Лева» вороного. [119] Привітай, крилатий орле, Козака-понуру, [120] Що, було, тобі на морі Грає у бандуру. Під твоїм палким натхненнєм Я співати вчився, За твоїм благословеннєм З бесурменом бився. Речі несказанно дивні Сталися зо мною; Бо під батьківськими крильми Я з'учивсь до бою. І твоя звізда щаслива Козакам світила, Бо не людська. Божа сила їх човни водила, Духом сили пресвятої Й та душа горіла, Що з турецької неволі Нас ослобонила. Се в о н а тобі галеру З чужини прислала, Щоб рука твоя невіру Тяжко покарала. Ми ж, стратенці бесурменські, Обреклись оброком Нищити краї турецькі Під орловим оком. Тридцять нас братів спряглося Превеликим горем, В побратимстві поклялося Перед Чорним морем.– Потіль плавати й літати По морю й по полю, Покіль нас орел крилатий Водить за собою. По десятку ми до себе Невмирак [121] з'єднали, Щоб гетьмана опріч тебе На войні не знали. Маєш нас таких три сотні Як одну людину, Що клялись і в преісподню Лізти до загину. Заточи гармату, тату, На скалу крутую: Вергай азіату-кату Нас у пельку злую. Ми перервемо диханнє Демону Осману, Над усяке дивованнє Лютому тирану». І рарогом одинокий Старець стрепенувся, Очі грають, стан високий Стрімко розігнувся. Навкруг нього повіз хату Старшина постала. Корогов над ним хрещату І бунчук держала. Озирнувся, усміхнувся, Мовив: «Добре, сину! Ти до мене пригорнувся У саму годину. Гей, коня! Рушати війську! Порохи й гармати На дорогу Борщагівську Зараз виряджати!» «Не турбуйсь, гетьмане-батьку! Старшина озвалась, - Вже Бородавчина зграя У степи загналась. В Білій Церкві в Остророга Корчму спліндрувала, Вбила рандара старого, Дочок зґвалтувала. Вбила й пса його, й якогось Німця-землеміра І всіх трьох перед порогом Рядом почепила Та ще й надпись положила: «Жид, лях і собака - Все дияволова жила, Віра все однака».
– «Кочубею, синку! Горе! О гірка година! Бач, яке гультяйство плодить Мати Україна? Козаки! Ми бачим, як ви Всі попропивались: Ледве де в кого халяви Да штани зостались. Гайда, воле, в Дике Поле, [122] Воле звірювата! Покіль знайдем понад морем, По заслузі ката. Вже ваш карб і жида сушить, Стоя на пристінку: Позакладували й душі Чорту за горілку… Геть від мене! Я не хочу Більш гетьманувати… З трьома сотнями охочих Буду воювати. І коли Господь поможе Довше в світі жити, Проти турка буду, може, Ще й царю служити. Буду в нього, мов на чаті, Від ляха стояти, Татарву в степах жахати, Дону пильнувати… Геть від мене!» - Заридали Голі чуприндирі І чубами землю вслали Гирі-макотирі. «Батьку! Не карай нас грізно Під таку годину: Не засмучуй нашу рідну Матір Україну! Ми Бородовку-поганця У степах піймаєм І мечем твоїм, як ланця Хижого, скараєм. Тільки б ти обмислив штаньми Нуждену голоту, Воюватимеш із нами У свою охоту. Чи на вітряному морі, Чи на суходолі Накладати головою Раді в твоїй волі. І картай нас, і карай нас: Ти - наш батько рідний, Ти суддя у нас єдиний, В суді непохибний».
– «Так і бути, - промовляє Сагайдашний стиха.
– Більш копи не буде з вами У поході лиха. Чури, гов! Порозпрягайте Волики квітчасті: Більш не будете рогатих По долинах пасти. Мій Левко таку не з жарту Жертву нам приносить, Всіх киян - міщан і шляхту - На трапезу просить. Просить їсти хліба-солі З тридцятьма братами, Що спасенний шлюб на морі Побратимський брали. І в тім шлюбі перед морем Руським поклялися, Що на смерть великим горем Бойову спряглися. Будемо ж бенкетувати, В кобзи вигравати, І піснями понад хмари Духа підіймати. Ой, нехай же кобзи грають, Нехай дзвонить слава, Нехай чують нас і знають І Москва, й Варшава!» Уклонивсь Левко з братами За хороше слово І, зітхнувши, до гетьманських Так гостей промовив: «Бенкетуйте, любі гості, Я з братами мушу Пожуритись-помолитись За велику душу. Що з неволі престрашної Нас повизволяла І на турчині помститись Нам завітувала. За сей бенкет вона злюці Жизню заплатила І навіки мене в тузі, У жалю втопила».
119
– У Сагайдашного коні звались то Левами, то Барсами, то Турами.
120
– Ніхто з новичків на Низу не звався тим ім'ям, що в городах.
121
– Невмираками звались такі козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали битись.
122
– Дике Поле - історична територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни і Дніпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали переселятися в пониззя Дніпра і на Дон, де оголошували себе вільними козаками, впроваджували власне самоуправління, будували укріплені лінії.
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Навіки, так, навіки утопила Вона тебе, козаченьку, в жалю, - Не смертю, ні! А тим, що поновила На чужині любов і жизнь свою. За матір'ю всепітую молила Вселити їх у рідному раю, А за царем скрізь по світах літала І мислями квітки ума зривала. ІІ
Не знай про се… Сумуй, молись богам, Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви І надихай в серця своїм братам Невидані заупокійні жертви. Задай таку роботу козакам, Щоб кидались у домовинах мертві. Молись, лютуй і помстою кипи, Турещину в людській крові топи. III