Маруся Богуславка
вернуться

Кулиш Пантелеймон Александрович
Шрифт:
Стольці цер­ковні й ти­ту­ли вла­дичні Віддав без ко­ро­ля чен­цям своїм І бла­го­честіє на віки вічні Від Потіїв да Рутських ох­ра­нив».
– «Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, - Нам нічо­го ро­би­ти з ним, с в я т и м», - Козацтво напідпит­ку го­моніло, Про Ко­на­ша вже й слу­хать не хотіло.
XV
«Коли такі ви, що душі спа­сен­не І вам, і діткам ва­шим, і жінкам Байдужня річ у вас і прос­лав­леннє Святої віри не потрібне вам, І патріархо­ве бла­гос­ло­вен­не Пригідне на щось тільки гетьма­нам: Дак вас Пет­ро і ми всі по­ки­даєм І до ца­ря на служ­бу від'їжджаєм.
XVI
Вже і Ко­синсько­го доб­ром мос­ковським Цар об­си­лав, [114] а в гра­мо­тах своїх Титулувавсь Чер­каським, За­по­розьким І бла­годіте­лем цер­ков свя­тих. Да по­ку­ма­лись ви з ко­зацт­вом польським Задля Ди­митріїв тих підстав­них. [115] Тепер звелів свя­тий нам патріарха Шукати на Москві собі мо­нар­ха».
–

114

– Куліш має на увазі стосунки ватажка повсталих козаків К. Косинського (?
– 1593) із російським царем Федором Івановичем у 1593 р.

115

– Під іменем Дмитрія Івановича (1582-1591), сина царя Івана IV Васильовича, який загадково загинув в Угличі, діяли самозванці Лжедмитрій І (?
– 1606) і Лжедмитрій II (?
– 1610). Лжедмитрій І протягом 1605-1606 pp. був російським царем. Убитий під час повстання в Москві. Лжедмитрій II видавав себе за російського царя, який нібито врятувався під час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував с. Тушино, звідки робив спроби захопити Москву. Наприкінці 1609 в. втік до Калуги, де невдовзі був убитий.

XVII
«Шукайте. Ми ж бла­го­чес­ти­ву віру Зуміємо й без вас обо­ро­нять, І не по­пус­тим тур­ку-бе­зувіру Монастирі ко­зацькі руй­но­вать, А для на­уки лю­дям і приміру У Білій Церкві хо­чем жи­да драть. Там Ост­ро­рогів жид, ран­дар ба­га­тий, Почав Свя­то­го Спа­са зне­ва­жа­ти.
XVIII
Повиколуповав із ло­ба очі Для глу­му бе­зувірно­го й сміху І до долівки гвіздєм се­ред ночі Прибив йо­го в оранді у льоху. Та на­го­дивсь на це підпа­ру­бо­чий І ба­тюшці відкрив­ся на ду­ху, Що в Спа­са сам на гру­дях ба­чив ра­ну, Пробиті руці й нозі для до­га­ну»…
ДУМА ДРУГА
Тут зем­ля за­го­готіла, Наче суд нас­тав ос­танній… Чутка див­на про­летіла По руїні пра­вос­лавній. Не бу­ло та­ко­го ди­ва І за пра­щурів ве­ли­ких: Козакам Пре­чис­та Діва Помогла на турків ди­ких, Що не зна­ють Бо­га в Тройці З Бо­го­матір'ю й свя­ти­ми І в безвірно­му про­році Чтять ол­жу сер­ця­ми зли­ми. Золоту га­ле­ру, пов­ну Оксамиту й зла­тог­ла­ву, Наші при­вез­ли до­до­му Богородиці на сла­ву. Безліч їм Пре­чис­та зла­та В бе­сур­мен ли­хих нак­ра­ла, Осліпивши су­пос­та­та, Талярів на­ла­пу­ва­ла. «Поки сон­ця, по­ки світу, Буде лю­дям за що пи­ти - Не вкло­ня­ти­ме­мось жи­ду, Дуків бу­де­мо лу­пи­ти!» І без­ро­зум­на тем­но­та До Дніпра про­жо­гом ри­не, Заморочена го­ло­та Прославляє ди­во див­не. І ввесь Київ іздриг­нув­ся, Всі міща­не й підзам­ча­не; Тільки ти чо­гось на­дув­ся, Конашевичу-гетьмане! Спогадав єси про Бай­ду, Незабутнього вовіки, Про тяж­ку йо­го до­са­ду І про жаль йо­го ве­ли­кий. Не один він з ко­за­ка­ми Показав тобі до­ро­гу Придонецькими шля­ха­ми Ід' мос­ковсько­му по­ро­гу. Спогадав ти й про Ос­та­па, [116] Запорозького гетьма­на, Як йо­го скар­бо­ва ла­па У Мос­ковську Русь пог­на­ла. І са­мо­го На­ли­вая, Що ца­рем зо­вуть п'яниці, [117] Спогадав єси, як злая Доля мча­ла ті гря­ниці, «Там, - ре­чеш ти, - цент­ре жизні Староруської зро­би­лось, А в моїй дурній от­чизні Гайдамацтво загнізди­лось. І гнізди­ти­меться, по­ки Пожари та шар­па­ни­на, Голод, мір, крові по­то­ки І пов­сюд­ная руїна Навчать нас в Моск­ву втіка­ти Від братів своїх ко­ха­них, Рідним батьком ве­ли­ча­ти, Кого дер­ли гірш по­га­них…»

116

– Очевидно, йдеться про київського і черкаського старосту Остапа (Євстахія) Дашкевича (?
– 1535). Разом з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави. Історична традиція хибно вважала його першим козацьким гетьманом.

117

– Як пише І. Франко, «при кінці XVI ст. […] в уяві польської шляхти явився претендент на українську корону в особі хороброго вояка та козацького ватажка Семена Наливайка. До його смерті […] розійшла серед польської шляхти легенда, де він за життя велів звати себе «царем Наливаєм» і що його перед смертю посаджено на розпаленого залізного коня, а на голову вложено розпалену залізну корону (по іншій версії після такої коронації спалено в мідянім биці)». Там же Франко говорить про наявність уже в Наливайка ідеї самостійної Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнів щодо справжності таких пісень про Наливайка, пов'язуючи це із явно літературним походженням ряду пісень у зібранні Срезневського. Як зазначає упорядник тому творів І. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складені народні пісні і посилається на «Запорожскую старину» І. Срезневського.

І
Сидить один. Вся стар­ши­на май­ну­ла Назустріч мо­ло­до­му Ко­чу­бею. Його проміннєм сла­ва об­гор­ну­ла І зо­ря­вою ри­зою своєю. «Се цар но­вий сер­дець низько­пок­лон­них. Тепер ніщо Пет­ро в них Са­гай­даш­ний. Одніс чен­цям дві ти­сячі чер­во­них, Козак, в своїй щед­роті не­обач­ний. Левко сто ти­ся­чей чер­во­них має, І всіх ки­ян до се­бе при­вер­тає.
ІІ
А міліони, що ко­зацт­во здав­на За при­во­дом Пет­ра напліндру­ва­ло, В Си­нопі й Тра­пе­зонті здо­бич слав­на І в Кафі - се пи­ши те­пер про­па­ло! Що Ка­фа? За­бав­ка нікчем­на, мар­на, Козацтво з жар­ту ру­ки в Кафі гріло. Велике ог­ни­ще там про гетьма­на, Не про ко­зацькі че­ре­си горіло. Тепер Пет­ро не п'є, не бен­ке­тує: Він ду­шу на Гос­по­день суд го­тує.
ІІІ
Тепер ко­зацт­во вже йо­го не лю­бить: Бо не час­тує зграї горілка­ми. Тепер Бо­ро­дов­ка їм в тру­би тру­бить, Що «світ увесь трем­тить пред ко­за­ка­ми», І бай­ду­же їм, що для патріарха Зробив я те, чо­го во­ни не сміли: Нові пос­та­ли в Русі ієрар­хи, І на стольцях апос­тольських посіли, І Русі Русь прос­тер­ла братні ру­ки, Щоб не бу­ло між ни­ми вже роз­лу­ки.
IV
Мізерне сміттє! Темні гай­да­ма­ки! Покіль вас мав чим доб­ре трак­ту­ва­ти, Ви ла­щи­лись до ме­не, як со­ба­ки: Тепер - хвос­том до іншо­го ма­ха­ти! Махайте; я піду Москві слу­жи­ти, Гріхи свої ме­чем по­ку­ту­ва­ти, Цареві бла­говірно­му го­ди­ти І ви­со­ко наш руський стяг дер­жа­ти. Знайду й без вас до­ро­гу до Ос­ма­на: Султан царсько­го зна­ти­ме гетьма­на!»