Шрифт:
– - -
– «Як! Без образа й поклона, Без хреста святого?» - «Я з балкона, як з амбона, Бачу, мамо, Бога, І в храму моїм сердечнім Перед ним хилюся Безначальнім, безконечнім», - Прорекла Маруся. «Доню, серце! Ти говориш Мов не християнка: Ти якогось Бога твориш, Наче, - тьфу!
– поганка».
– «Не творю: передо мною Всемогущий сяє, Серце й розум пресвятою Думкою сповняє. Тільки берег океану Зорявого бачу, - І щаслива, і мов тану, І в восторзі плачу. І молилась би й не вмію…» - «Чудотворний лику! і Одверни від неї мрію Бесурменську дику!» - «О, не вмію!.. Коли б гуслі З моря й гір зробити І на них не струни, думи Серця почепити, І зефіровими [123] крильми В них зарокотати, - Може, й я б тогді зуміла Глас до Бога зняти… Молючись, тепер німую…» - «З нами хресна сила!» - «Тільки тихим серцем чую Херувимські крила, Що на мене ніби з раю Пахощами віють… Вгору руки простираю А уста німіють».
– «Бачу, доню! Це все роблять Із царем розмови На тій башті безголовій, Що хіба орлові Із-за хмар туди спускатись Та сові з півночі Звідти хижі витріщати Невсипущі очі. Я казала: «Не дивися, Доню, в мідні труби; Не дивися, доню, бійся Розумові згуби».
– «То не зорі, людські душі Попід небом сяють, І котру Господь потушить - На землі згасають. Зорі ті не нам лічити, Як і засвітити, То шкода того й вчитись Господа гнівити. Бо й за те (сама се знаєш) Всеблагий накаже, Як хто пучкою на місяць Чи на зорю вкаже. Се все цар-невіра робить, Він тебе від Бога! Одвертає, від закону Нашого святого».
– «Ні, матусю! Він до Бога Душу привертає: Просторою» його чертога Розуму являє. Я сліпа була, не знала, Що за храм великий Без конця і без начала В міріяд владики. І глуха: не чула хору Сфер небесних вічних, Горньої музики твору Мислей передвічних. Бог тепер мені відкрився, Бо розпалась луда На очах, і він явився В невимовних чудах. Бачу, мамо, чом те серце Лютості не знає, Що в нас азіятом зветься, - Любить і прощає. Розумію, мамо, й диво Над дива чудовне, Що в гніву мені явило Всепрощеннє повне. Що, кохаючи, коханнє Давнє зрозуміло І, ревнуючи, прощаннє Козаку простило».
– «Доню, доню! Що ти кажеш? Чи твої се речі?» - «О, мої! Се вже не марні Видумки чернечі. Се той світ, що на Сінаї Людям засвітився, В галілейськім тихім краї Рибалкам одкрився, Від пророка до пророка Вічно переходить: Ним одна душа висока Другу душу водить… Ним і я воджуся, мамо, - Духом жизні чистим; Тихий світ од світу править Серцем норовистим. Я під ноги козакові Деспота послала, Ворогу його любові Знак подарувала; В деспоті тепер вбачаю Знов звізду Востока І душею в нім вітаю Нового пророка.» Устає з постелі мати, Ніби з домовини, І страшна, мов дух проклятий, Суне до дитини. «Дочко! Се ж мені не сниться, Се я справді чую Від тебе хулу на Бога! О! В годину злую Я гадюку породила, І благословила, І хрещеннєм первородний Гріх із тебе змила!» - «Мамо! Зоре ясна!..» - «Ні, вже Годі нам ясніти! Погасаймо, дочко, гиньмо В темряві кромішній!» Проклинає тебе мати, Лежа в домовині… О, як гірко помирати На чужій чужині! Та не діждеш парубоцький Чесний вік скаляти, Рутвяний вінок дівоцький Турчину віддати! Ні, сього не буде, доню! Непорочна згаснеш: Об каміннє головою Розіб'єшся й заснеш… Падай!..» - І ножака блиснув Проти зір, і очі, Від ножа лютіші, світять В сутемряві ночі. «Се я, доню, на безвір'ї Про случай купила, Коли б розум твій згубила Демонова сила. Чуло серце… Падай, доню! Я тобі казала, Щоб ти демонському кодлу Віри не діймала; Щоб ти злого католицтва, Аріан проклятих, Лютерського єретицтва [124] І кальвін завзятих [125] Не пускала в ті покої, Де святії лики Світом істини святої Гонять морок дикий». І гадюками-очима Доню скаменила: Матерньої злоби сила - Найлютіша сила. Та не важиться рукою Рідну кров пролити: Об каміннє головою Хоче доню вбити. Та ножака, як зміюка, Серця сам шукає І концем холодним в груди Мов жолом торкає. «Падай! Не христись! Пречиста Чула злющі речі: Віра про ввесь світ єдина - Видумки чернечі…» Ще хвилинка, і страшенне б Діло совершилось, Та дівчат і баб на лемент Із півсотні збіглось. Ухопили, мов сковали Костянії руки; Тільки патли дибки стали, Мов живі гадюки; А Медузи [126] злющі очі В підлоб'ї склепились, В судоргах пекельних щоки І вуста скривились. Обомліла й заніміла, Нерухома стала… Як над мертвою, над нею Сирота ридала.
123
– Зефір - у давньогрецькій міфології син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру.
124
– Мартін Лютер (1483-1546) - діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства Виступив проти торгівлі індульгенціями. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духовенства). Лютерани об'єднуються в національні євангелістські церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.).
125
– Маються на увазі учні і послідовники Жана Кальвіна (1509-1564),- діяча Реформації, засновника кальвінізму. Кальвін відзначався фанатичною нетерпимістю до противників свого вчення. Його діяльність сприяла поширенню протестантизму. В основі кальвінізму лежить догмат про «абсолютне напередвизначення» Богом людської долі ще до створення світу. Існує в трьох формах: реформатство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм. Поширений головним чином в англомовних країнах.
126
– Медуза - у давньогрецькій міфології найжахливіша з трьох горгон (крилатих жінок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камінь. Серед них лише Медуза була смертною: Персей відрубав їй голову і віддав Афіні. З крові (чи тулуба) Медузи народився крилатий кінь Пегас.
127
– Давид - цар Ізраїльсько-Іудейської держави в Х ст. до н. е. Наділений рисами епічного героя. Виходець із міста Віфлеєма, молодший син Ієсея (із коліна Іуди), пастух. У бою переміг великана-філістимляна із Гата (Гефа) Голіафа. Батько Соломона.
128
– Тут і через строфу цитата із відповідно другого і третього днів «древнего брачного торжества» із твору П. Куліша «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми».
129
– Куліш має на увазі «Пісню пісень» («Пісню над піснями») - одну із книг Старого Заповіту.
130
– Альдебаран - зірка першої величини в сузір'ї Бика, має ясно-червоне світло. Араби називали Альдебаран Абенезра, греки - Лампадіас чи Гіпохирос. Вважають, що ця зірка тотожна із духом Таштер в індусів, від якого залежить весняне рівнодення.
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
131
– Петро Великий (1672-1725) - російський цар з 1682 р., імператор з 1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Іваном V Олексійовичем і співправителькою Софією Олексіївною. Поступово зосередив усю владу. Ряд енергійних заходів політики Петра І сприяв утвердженню абсолютизму в Росії. Приділяв увагу розвитку науки і культури.
132
– Ліберальна ніби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали їй хвалу із уст її ворогів, славлених останнім кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Січ (се була не найменша з її заслуг перед потомством), самі зруйновані проложили їй пісню:
Великий світ наша мати
Напуст напустила:
Славне військо запорозьке
Та й занапастила.
133
– …Велика наша Катерина… - Тобто Катерина II Олексіївна (1729-1796) - російська імператриця з 1762 р. За час її правління були оформлені станові привілеї дворянства, посилилось гноблення селян. Приєднала до Росії ряд земель. Ліквідувала гетьманство (1764), зруйнувала Запорозьку Січ (1775). 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині юридичне оформила кріпосне право. Куліш загалом позитивно оцінював її правління. До наведеного Кулішем у тексті автографа свого коментаря у першодруці в ЛНВ Франко подав своє розуміння політики Катерини II: «З тим «великим світом» Куліш багато носився ще й у «Хуторній поезії», забуваючи, що слова «великий світ» зовсім не оригінальний український ковцепт, а давня московська титулятура царів, і що вжиті вони в українській (хто знає ще, чи народній, чи більше книжній) пісні не в значінню похвали, а в зв'язку з докором за те, що Катерина послухала графа Рум'янцова і занапастила козацькі вольности. Таке-то було все з Кулішем: загалом він відмовляв кобзарським пісням і думам усякої історичної стійности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека, вирване зі зв'язку, підпирало його хоробливо-пристрасні погляди, давав тим словам вагу і вартість більшу від яких хочете документальних свідоцтв. Таке було, прим [іром], з тим куплетом народної пісні, де буцімто українські жінки проклинають Хмельницького: «Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула!» Се прокляття Куліш на всі лади повторяв і в своїх українських і в російських памфлетах, не дбаючи зовсім про те, що пісня говорить про «Хмеля-Хмельниченка», отже, по всій правдоподібностя про Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправданої заїлості Куліша против Хмельницького вказаний мною в праці «Хмельнищина 1648-1649 років у сучасних віршах».