Вони мчали повз високі двері і світлі вікна. Біля кожного вікна стояв стілець. Стіни були облицьовані дерев'яними панелями. На кожній панелі красувалися елегантні срібні дзеркальні лампи, але Дженнсен не помічала їх: в першу чергу в очі кидалися розмазані червоні плями на стінах, забризкана кров'ю полірована підлога і лежачі всюди нерухомі тіла.

На підлозі чергового залу лежали щонайменше п'ятдесят солдатів з штурмової роти. Практично всі були обпалені і понівечені осколками скла і уламками дерева. Багато облич були понівечені до невпізнання. Кінці переламаних кісток стирчали з просочених кров'ю кольчуг або шкіряних обладунків. На підлозі в безладді валялася зброя, всюди були калюжі запеченої крові з обривками кишок, ніби хтось розсипав корзини закривавлених мертвих вугрів.

Серед мертвих була і жінка — одна з сестер. Її майже розірвало навпіл, а на обличчі застиг здивований вираз.

Дженнсен нудило від важкого запаху, вона насилу переводила подих, перестрибуючи з одного чистого п'ятачка на інший і намагаючись не посковзнутися на людських нутрощах. Жах від побаченого був настільки великий, що вона навіть не усвідомлювала того, що відбувається. Емоції, здавалося, теж померли. Дженнсен просто діяла, як у сні.

Проминувши тіла, вони пішли по кривавому сліду, ведучому в черговий лабіринт коридорів і залів. Здалеку долинали людські крики. Дженнсен з полегшенням почула голос імператора. Все це було схоже на гавкіт зграї хортів, що йдуть по сліду лисиці і не збираються випускати здобич.

— Пане! — Почувся звідкись збоку крик одного з солдатів. — Туди!

Себастян зупинився, зорієнтувався і потягнув Дженнсен в чудову кімнату. На підлозі лежав вишуканий килим з витканим іржаво-коричневим ромбовидним орнаментом, вікна були задраповані пишними зеленими портьєрами. Уздовж стін вишикувалися дивани, яких Дженнсен ніколи не бачила, ніжки столів і стільців були химерно викривлені. По витонченій обстановці можна було припустити, що кімната призначалася для інтимних зустрічей. Солдат стояв в дверному отворі, що вів в наступний зал.

— Це вона! Швидше! Це вона! — Волав він до Себастяна. — Я тільки що бачив, як вона промайнула!

Мечем він показав на двері. Не встигли Себастян з Дженнсен підійти до нього, як почувся глухий удар. Солдат упустив меч і схопився за груди. Він помер, стоячи на ногах, з широко розкритими ротом і очима, і не було видно того, хто його вбив.

Дженнсен відштовхнула Себастяна до стіни, ледь він устиг зробити крок до дверного отвору. Їй зовсім не хотілося, щоб він познайомився з невідомою зброєю, які вбили солдата.

Тут же пролунав якийсь дивний свист і тріск. Дженнсен повалила Себастяна на підлогу, затиснула його в кут між підлогою і стіною, прикрила своїм тілом. І міцно заплющила очі. Ударна хвиля вдарила в стіни, з гуркотом пронісши через кімнату купу каміння. Дженнсен закричала від страху…

Коли, нарешті, все стихло, над ними висіла хмара пилу. Проте ні Дженнсен, ні Себастян не постраждали. Це лише підтвердило переконання дівчини у власній невразливості.

— Це був він! — Себастян вказував у бік дверей. — Це був він!

Дженнсен повернулась, але нікого не побачила:

— Хто?

— Це був лорд Рал. Я його бачив. Пробігаючи повз двері, він вимовив щось начебто «щіпка іскристою пилу», як раз коли ти штовхнула мене до стіни. А потім все вибухнуло… Не розумію, як ми вижили в кімнаті, повній літаючих уламків.

— Думаю, він промахнувся, — зауважила Дженнсен.

Вид кімнати грунтовно змінився — драпірування тепер висіло клаптями, стіни продірявлені. Меблі, які так захопили дівчину тепер являли собою купу трісок і ганчірок. Зім'ятий килим був покритий шаром білого пилу, штукатурки і дерев'яних уламків.

Дженнсен стала пробиратися до дверей, за якими лише кілька секунд тому проходив лорд Рал. Себастян підібрав меч і швидко пішов за нею.

Зал, колись прикрашений дерев'яною різьбою, тепер був весь залитий кров'ю. Прямо за дверима лежало понівечене тіло сестри Світла. Підійшовши, вони побачили, що її відкриті очі з подивом дивляться в стелю.

— За що, Творець? — Пробурмотів Себастян. Дивлячись на обличчя сестри, Дженнсен подумала, що саме це питання і справді займало її в останній момент життя.

А за вікном на газонах валялися вже тисячі тіл.

— Ти повинен вивести звідси імператора, — сказала Дженнсен. — Тут все дуже не просто.

— Я б сказав, що тут взагалі пастка. Але ми все-таки можемо досягти нашої мети.

Те, що відбувалося з ними далі, виходило за межі життєвого досвіду Дженнсен, за межі її здатності аналізувати. Дівчина знала одне: зараз вона намагається виконати свою мрію — жити вільно. Вони металися по залах слідом за лунаючими криками, по стежці, позначеній купами мертвих тіл, потім проникли в саме серце Палацу сповідниць, де не було зовнішніх вікон, де повітря було тихе і похмуре. Темні тіні в залах та кімнатах, куди практично не проникало світло, накладали на те, що відбувається, якийсь страхітливий відбиток.