Дженнсен тремтіла, сльози текли по її обличчю. Вона боялася робити страшний вибір, запропонований сестрою Мердінтою. Дженнсен молилася матері, просячи ради, але у відповідь не послідувало ні єдиного знака. Навіть голос затих.

І Дженнсен переступила через свічки.

Вона повинна це зробити. Вона повинна покінчити з Річардом Ралом.

На щастя, там, де їй слід було стояти, було досить темно. Дженнсен відчувала приниження, перебуваючи нагою серед незнайомих — нехай тут і були одні жінки, — але це був найменший з її страхів.

Вступивши в коло з мерехтливого білого піску, вона відчула жахливий холод і рушила до центру, тремтячи і трясучись.

У центрі кола буламБлагодать, намальована все тим же білим піском, мерехтячим в місячному світлі. Дівчина зупинилася, дивлячись на символ, який тисячі разів малювала сама, хоча її рукою ніколи і не управляв дар.

— Сідай, — пролунав голос сестри Мердінти.

Дженнсен почала задихатися. Мердінта виникла прямо за її спиною. Натиснула дівчині на плечі, і та опустилася, схрестивши ноги, в центрі Милосердя. Тепер їй стало зрозуміло: сестри сиділи на семи променях восьмиконечної зірки. Восьмий промінь, якраз навпроти Дженнсен, залишався вільним.

Сестри Світла знову почали свій неголосний спів.

У лісі було темно і похмуро. Дерева, погойдуючись від вітру, стукали гілками, ніби кістками мертвих, до яких, схоже, і кликали сестри.

Сестра Мердінта, замість того щоб сісти на вільне місце, залишене в колі, продовжувала стояти біля Дженнсен за спиною.

Несподівано спів обірвався, і Мердінта почала вимовляти дивні короткі слова на незрозумілій мові.

У довгій, співучій декламації сестра Мердінта виділяла слово «грушдева» і, витягнувши руку, посипала порошком голову Дженнсен. Кожного разу порошок згорав з ревучим свистом, змушуючи дівчину підстрибувати. Спалахи світла на мить вихоплювали сестер з чорного мороку.

І при кожній спалаху всі сім сестер говорили в один голос:

— Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht.

He тільки вони вимовляли ці слова. Дженнсен відчувала, що і голос в її голові вимовляє їх разом з сестрами. Голос повернувся, і це одночасно лякало і заспокоювало дівчину. Її завжди охоплювало занепокоєння, коли голос затихав і наступала нестерпна тиша.

— Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht…

Слова заколисували і заспокоювали Дженнсен. Вона згадувала про те, що привело її в це дивне місце, про жахи свого колишнього життя, коли в шість років їй довелося разом з матір'ю покинути Народний Палац. Про ті роки, коли лорд Рал йшов по п'ятах, і вони постійно тікали, рятуючи свої життя. Про ту жахливу ніч, коли люди лорда Рала з'явилися у них в будинку. Сльози хлинули з очей при цій згадці. Вона знову переживала ту ніч. Геройську поведінку Себастяна, який врятував її… Останні слова матері… І як довелося залишити маму на підлозі в калюжі крові і бігти, бігти, бігти… Дженнсен ридала, відчуваючи смертельну тугу по всьому цьому.

— Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht…

Дженнсен схлипнула. Вона нудьгувала по мамі. Їй було страшно за Себастяна. Вона була такою самотньою в цьому світі. Бачила стільки смертей. Їй так хотілося, щоб це, нарешті, закінчилося. Так хотілося все це зупинити.

— Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht…

Піднявши очі, крізь сльози, вона побачила, що перед нею сидить хтось темний — на тому самому місці, яке колись було порожнє. Його очі горіли як свічки. Дженнсен дивилася на них, ніби на хазяїна голосу.

— Tu vash misht. Tu vask misht. Grushdeva du kalt misht, — сказав сідячий перед нею в унісон з перебуваючим у неї в голові голосом. — Відкрий себе, Дженнсен. Відкрийся мені, Дженнсен.

Дженнсен не могла ні ворухнутися, ні відвести очі. Це був голос, але не тільки в неї в голові. Тепер він сидів перед нею.

Сестра Мердінта, стоячи за спиною, кинула ще дрібку порошку.

І коли він загорівся, дівчина впізнала людину з палаючими очима.

Це була її мати.

— Дженнсен, — ніжно сказала вона. — Surangie.

— Що? — Схлипнула приголомшена дівчина.

— Здавайся.

Сльози полилися нестримним потоком.

— Мама… мама!..

Дженнсен почала вставати, щоб підійти до матері, але сестра Мердінта натиснула їй на плечі, наказуючи залишатися на місці.

Язики полум'я спалахнули і зникли, і коло світла померкло, мати розчинилася в темряві, а перед дівчиною знову було щось з очима, що світилися в темряві.

— Grushdeva du kalt misht, — гримів голос.

— Що? — Ридала Дженнсен.

— Помста з'їдає мене, — перевів рокітливий голос. — Здавайся, Дженнсен, і помста буде твоя.

— Так! — Невтішно проридала Дженнсен. — Так! Я здаюся помсті.

Щось посміхнулося, ніби відкриваючи двері в пекло.

Щось піднялося колихаючою тінню і схилилося над Дженнсен. Місячне світло грало на його мускулах. Дуже схоже на кота, усміхнене ЩОСЬ показувало ікла, від вигляду яких зупинялося серце.

Дженнсен не знала, що робити. Вона пристрасно бажала, щоб все закінчилося. Здавалося, вона більше не винесе… Але Дженнсен хотілося вбити Річарда Рала. Дівчина жадала помсти.