тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не

прокидайся…». «Не прокидайся, інакше - застрягнеш!» - повторила дівчина.

Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному

просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала - в

ній звучали знайомі голоси.

Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так - не за власною волею,як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю

повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі…

…А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я

сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і

обриси міста, що маячіло попереду, - все зникло. Стихло й відлуння.

Тиша висіла над пісками непроникним куполом.

…Так я застрягла на межі сну та пробудження.

Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати,проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з’явився

час подумати - я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИ - ті, кого розбудили

зненацька. Можна було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Можливо, тисячі

або навіть мільйони - і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала,що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.

Я сиділа посеред білого м’якого простору, ніби всередині теплого кокона, і зовсім не

прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого

поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з

довгим волоссям - як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала

набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще

зрозуміла істину; спокій - це те, що може бути кращим за любов, важливішим за

буденність, а можливо, і за життя… А цей стан - досить дивний!
– можливий лише на

межі пробудження, яке триває кілька секунд. У дитинстві - це секунди спокою, сповнені

радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млинці.

Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ

не прокинувся…

Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і

яким чином? І чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?

Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й забула. Чоловіку тільняшці міг

бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам’ятав мене.

Мабуть, і сам не міг би пояснити - чому? Дівчина… Вона теж могла бути ким завгодно -

продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусідок.

Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибір. Парадокс пам’яті.

Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч…

Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене…

…Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на

горизонті з’явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася - невідомо! Вчора був

моток ниток, сьогодні - риба… Маленька срібляста плотва виблискувала в емальованому

відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав

такий, яку перші місяці нашого знайомства…

Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра найменшу рибинку. Я усміхнулася.

Тепер я розуміла, що це заняття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і

спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки… Ми сиділи посеред білої пустелі під

прозоро-блакитним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась

неслухняна рибка вистрибувала на розпечений пісок, одночасно схилялися над нею,зіштовхувалися лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я

хотіла, щоб це тривало вічно. І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».

Частина 4

– Він прокинувся і лишився з вами?
– запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не