– Геть!
– Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…

– Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи…

– Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр

звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і

занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте

духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть

особливо гостро…

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним…

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із

веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна

й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що

готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були

відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв’язку, радіо,телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих

пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й

постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із

білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам

позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх

чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після

невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.

– Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.

– Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося!
– додала інша.

– Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… - почав

умовляти я, пригадуючи умови старих.

– Ми все робимо самі, - заперечила одна.

– Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви

поспівали нам щось…

«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це

острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку

старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила

мене й змусила покірно кивнути головою.

У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи

одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на

вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного

відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь

я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

– Можете поїсти, - сказала одна.
– Там, на столі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться

– було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би

зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж

вона

хочуть від мене почути.

– Тепер співайте!
– наказали вони.

Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

– Не те… - пробурмотіла одна.

– Не те… -луною відгукнулася друга.
– Таких пісень ми не любимо. ТА співала

інакше…

– Та про кого ви всі говорите, чорт забирай!
– не втримався я.
– Кого ховаєте на

вашому клятому острові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток

зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:

– Геть звідси!

Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу

імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в

старих, гачку висіли… ЇЇ босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -

не стрічка. Я чітко пам’ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві