мокрими вітами, пісок набився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною

хусткою.

За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на

будинок і кинувся в той біт на слабкий вогник, що пульсував усередині.

– Грошей ми не беремо!
– сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє

прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.

– Ми зневажаємо гроші!
– підтвердила стара в такій самій одежі.
– Ми вже забули,що то є…

Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим, як знову ступити за поріг,

туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.

– І речей нам не треба!
– відрубав старий.

– Навіщо нам речі? Куди їх одягати?
– підтриманого стара.
– Ми маємо все

необхідне. Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.

– То чого ж ви хочете?
– вигукнув я.
– Невже ви ніколи не допомагали ближнім?

Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут - така маленька і слабка, - її

теж могли так само виставити за поріг.

Старий перезирнувся зі старою.

– Допомога ближньому не входить у наші звичаї… - сказав він.
– Проте виняток,звичайно ж, був… Одного разу…

Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив

зовсім про інше:

– Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цікавеньке. Ніч

занадто довга, а в нас - безсоння…

Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.

Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною

картоплею, поклала кілька дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий

підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з

думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до

пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як

розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти

та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не

жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!

Я глибоко вдихнув і видихнув… Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки

люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі

засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.

Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про

походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що

господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від

їхніх поглядів у мене лопалися очні судини…

– ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.

– Хто?
– не втримався я.

– Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть!
– втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші

Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали

клювати носами. Я поглянув за вікно - там уже сірів вранішній серпанок.

У мене з’явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно

пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни,крісло, широкий стіл, стільці - все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.

Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я

обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка…

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -

лавандою, а точніше - лавандовим шампунем…

Холодна та чіпка стареча рука вп’ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це

був павук або гусінь.

– Забирайтеся геть!
– Очі старого випромінювали лють.

– Що це?
– запитав я, вказуючи на стрічку.