долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть

вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для

котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…

Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,

швидко вмикаю світло…

– Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала

для вас, любі діти!
– бадьоро закінчую екскурсію.

…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм

насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки

взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.

А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і

залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен

вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!

Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -

моя родина.

– Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.

– Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки?
– питає Мумі-тато.

Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що

мені немає кому приготувати індичку на Різдво.

І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і

танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних

кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м’які

подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.

Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги

своєю вовняною хусткою… - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама.
– Завтра настане

новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами… Я засинаю щасливою. У

мене немає підстав скаржитися на долю…»

Частина 6

…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не

пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття

сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я

досить добре. І потім - ім’я… Велика магія інерції.

Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками

у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле

жаб’яче кумкання.

– Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому

тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все

симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.

У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на

касету, - вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і

нервово намагається відкрутити його:

– Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною

загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише

в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже

нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час

повторюють одні й ті самі фрази…

У мене немає підстав скаржитися на долю…

У мене немає підстав скаржитися на долю…

У мене…

…Тепер у мене точно їх немає!

– Може, кави?
– каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли

крихти хліба - мабуть, щойно з’їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє

прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.

Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла