посміхатися їм і вдавати зверхність - вони починають ставитися до тебе з більшою

повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося

скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із

жіночої палати.

– Це - наша «фінка», - сказала медсестра, - вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз

порегочете…

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська.

Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

– У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача

на плівці ще лишилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«…У мене немає підстав скаржитися на долю. Після закінчення роботи я рушаю

вечеряти до «Сааги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся

без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм

його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А

якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де

мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьої-

синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) - такий повітряний

коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений

апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут -

велетенські. На перше - суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге - стейк-філе з

лосося, загорнуте в бекон, до нього - картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-

карельському і соус із ягід ялівцю. У «Харольді» я випиваю чарочку (не більше 30 грамів)фірмового і морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю…

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така…». І слів

не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не

беруть - тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо - сиділа б я в селі під

Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи

не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»… А це дуже-дуже смачно, по-

фінському- «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С»,замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках

була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, - короткий

ніс, великі, широко посаджені очі, - і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила

подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із

Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося

пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов’язане з постачанням консервованої

морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей,котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з’ясувалося, що Арто Ваатан - романтик. Я таких

самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче

випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок

давнім фінським прислів’ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути

щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай

би й так, проте будинок він заповів дітям…

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в

той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене

спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!

Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене