У мене навіть перехопило подих від краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і

вимовила якнайголосніше: - А в мене є така сукня!

Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку

виголосила якась з них А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.

Так само було й зрештою. І потім, коли минули роки, мене не помічали. Про мене не

говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди

ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев’яних чобітків. Через це я й

боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам’ятаю, дивилася вниз, на

підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися. Якось я випадково почула, як Верховна

Настоятелька давала вказівки сестрі-хазяйці:

– Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І… І ось що… - зніміть люстро. Воно

їй ні до чого.

Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та

глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля

нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.

…Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.

Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали

мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у

срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди…

Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси

відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикрої Адже ровесники тоді

сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я

намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самот - у суцільній

тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я,

переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.

– Чому вони втікають?
– запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-

під моїх вій.

«Тому що мало знають,-відповідали голоси,-багато їдять, багато сплять… Тому що

вони - круглі та гладкі…»

– А я? Яка я?
– запитувала в них (у мене ж не було люстерка).

«Ти -різна…»

– А я можу стати круглою та гладкою?
– сподіваючись, питала знову.

«Можеш, - чула у відповідь.
– Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо…»

А я ж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені

також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не

опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рівною серед рівних.

Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки

голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через

них я відчувала себе вигнанцем.

Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось чого я не могла збагнути

своїм дитячим розумом.

– Ти мусиш соромитися!
– часто чула я від учителів та вихователів. І намагалася

якнайшвидше сховатися у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до вишивання

зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене…»

Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторні пальці з голкою - вони

здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?

Розглядала свої ноги і перекидала косу на плече - вона була дивовижного кольору…

Можливо, це підстава для сорому?

А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула

колискову:

Дін-дон!

Буде сон…

Трень-брень!

Буде день…

Тік-так!

Буде знак…

Тонь-тінь!

Буде кінь…

Бом-бім!

Буде дім…

Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: сон-день-знак-кінь-дім». І

розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та

поїду туди, де мені вірять. Поїду додому…