палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп’ятий метелик, висіла

шифонова хустка. Мій подарунок - із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою…

– Що це?
– захриплим голосом запитав я.

– Даремно ви так… - насупився батько.
– Ви спаплюжили частину нашої моралі.

Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти - негайно тікайте звідси! Поки

ще є час до Великої Ради…

Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І - не

брешу!
– краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися… Призахідне

сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши

голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.

Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але

знайду… Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь

куля все-таки влучила в мене…

Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до

ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв

наді мною нерухомо, немов пам’ятник.

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.

Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було

байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно

поглянув на хлопчика - вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові,останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.

Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою

вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої

вуха і рот. Він виявився глухонімим…

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в

очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й

показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», - вирішив я. Він справді відскочив від мене на

кілька метрів і раптом…

О, це була справжня вистава! Він став дивно рухати зображаючи чиюсь ходу, -

погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу. Тягнув носок, як невправний

танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер із питальною

розгубленістю поглянув на мене. «Що?» - кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був

майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» -

жестом похвалив його я, все ще морщачись від, болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби

витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне

пасмо й провів п’ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся

собі на спину. Я закляк. Я побачив її. Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці

жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором…

Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчуй що сорочка в тому місці одразу

промокла…

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше

нічого не хотів знати. Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого

не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було

віддати іншим. І тому міг би жити вічно - порожньо й байдуже. Міг би стати

достойним мешканцем Гондвани. Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався,підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його

батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши

мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я