не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він

повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні

історії й гарні пісні - адже я знав їх у дитинстві! Навчуся радіти простим проявам

життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить

засліп.

…Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив

долоню - на ній лежало намисто та… іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради

мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис

його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого

жесту - взяти за руку того, хто цього потребує, -я і приїхав сюди? Можливо, ВОНА

знала, що я ще здатен на це?

…Я повів хлопчика до берега. Море було спокійна Я швидко розклав вогнище,

зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе

треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з

хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний

знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу,

стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися

у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко

розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув

туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, які я так легко

випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися…»

…У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був

він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?».
– Ви вільні, -

відповіла я.

Авжеж!
– усміхнувся він.
– Ви також.

Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі речі

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

– Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до

цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось

повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі

працюють в одному місці? Бр-р-р…

Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.

У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють.

Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки.

Але треба було дочекатися тепла.

Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав’ярні на околиці якого-небудь

іноземного міста - Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще - Варшави! (У мене

величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав’ярня маленька - на сім столиків.

Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ.

Дерев’яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й

тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця - дві

яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її

дім - далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед

перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це - правда, реальність. Решта - не має жодного

значення… За вікном і справді розпочався дощ - перший дощ після довгої зими.

– Наступного чи підете додому?
– знову зазирнула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не