Учитель ще раз спи­тав­ся:

–  Олександре, прав­да цьому?

Але й те­пер Олек­санд­ра мов­ча­ла i си­дi­ла не­ру­хо­мо. Один ве­ли­кий шко­ляр, не зов­сiм ро­зум­ний i не ду­же жа­лiс­ли­вий, за­го­мо­нiв:

–  Та що там її пи­таться? Хi­ба й так не вид­ко, що прав­да. Бач, що ви­га­да­ла, - крас­ти! її тре­ба прог­на­ти з шко­ли!

Школярi за­гу­ли:

–  Треба! Тре­ба!

Учитель ска­зав:

–  Чому ж то так?

–  А то­му, що во­на кра­де, а ви або ми на ко­го iн­шо­го ду­ма­ти­ме­мо по-дур­но­му.

Iншi ка­за­ли:

–  Це нi­чо­го не мож­на бу­де й по­ло­жи­ти в шко­лi, як­що крас­ти­муть.

–  А хi­ба во­но гар­но, як ка­за­ти­муть на шко­ля­рiв, що во­ни кра­дуть, - до­да­ва­ли тре­тi.

Учитель ска­зав:

–  Ось що, дiв­ча­та й хлоп­цi. Ви он уже на­ла­го­ди­лись ви­го­ни­ти Олек­санд­ру з шко­ли, а ще не знаєте до пут­тя дi­ла. А мо­же, во­но й не так бу­ло? Тре­ба пос­лу­ха­ти спер­шу, що Олек­санд­ра ска­же.

Той-таки ве­ли­кий шко­ляр по­чав був зно­ву:

–  Та що там слу­ха­ти, хi­ба й так не вид­ко?… Але йо­го за­раз же спи­не­но:

–  Цить! Ва­силь Мит­ро­вич прав­ду ка­жуть. Вже ж тре­ба зна­­ти, що во­на ска­же.

Усi об­лич­чя по­вер­ну­ли­ся до Олек­санд­ри, усi очi вту­пи­ли­ся в неї. Всi до­жи­да­ли вiд неї сло­ва. Але во­на й те­пер си­дi­ла, мов скам'янiв­ши. Во­на схо­ва­ла го­ло­ву ме­жи пле­чi й при­­щу­ли­лась, не­на­че спо­дi­ва­лась, що її ось-ось уда­рять, хо­ча зна­ла, що в шко­лi не б'ються.

Учитель спи­тав­ся:

–  Ну, Олек­санд­ре? Ка­жи, - ми жде­мо.

Мовчить. Учи­тель зно­ву:

–  Не ду­май, що ми всi хо­че­мо на­па­да­ти­ся на те­бе. Нам тре­­ба тiльки зна­ти прав­ду. Мо­же, це ще й не так, як ка­жуть, та я й ду­маю, що не так.

Блiде об­лич­чя в Олек­санд­ри зро­би­ло­ся вiд­ра­зу як жар чер­во­не. Але ж во­на мов­ча­ла.

А вчи­тель ка­зав да­лi:

–  Еге, я ду­маю, що це не так. Ме­нi здається, що Прiська яко­сь по­ми­ли­ла­ся i що ти не вин­на.

Олександрине об­лич­чя на­хи­ли­ло­ся аж до сто­лу.

–  Певне, то ти свiй хлiб їла, бо я нi­ко­ли не по­вi­рю, що ти мо­жеш ук­рас­ти.

Голосне гiр­ке ри­дан­ня ро­зiт­ну­ло­ся у шко­лi. Це пла­ка­ла Олек­санд­ра, при­пав­ши го­ло­вою до сто­лу. Шко­ля­рi вiд­ра­зу при­тих­ли. Очi їм якось ши­ро­ко по­розп­лю­щу­ва­ли­ся, i во­ни мовч­ки, за­таївши ду­ха, ди­ви­ли­ся на Олек­санд­ру. А вчи­тель ка­зав:

–  Не плач! Ко­ли цьому неп­рав­да…

–  Правда!… Прав­да!…- скрик­ну­ла Олек­санд­ра.- Я вкра­ла!

I во­на за­ри­да­ла ще дуж­че. У ве­ли­кiй кла­со­вiй свiт­ли­цi сто­яло шiст­де­сят шко­ля­рiв мовч­ки, не во­ру­ша­чись, а се­ред їх, при­пав­ши го­ло­вою до сто­лу, гiр­ко пла­ка­ла ма­ленька бi­ля­ва дiв­чи­на. Дов­го во­на пла­ка­ла, i всi мов­ча­ли, аж по­ки во­на тро­хи зас­по­коїла­ся.

Тодi вчи­тель, сiв­ши бi­ля неї, спи­тавсь:

–  Нащо ж ти це зро­би­ла?

Вона мов­ча­ла зно­ву i зно­ву пох­ню­пи­лась. Учи­тель ба­чив, що ска­за­ти те, че­рез вi­що во­на це зро­би­ла, їй так са­мо важ­ко, як бу­ло важ­ко приз­на­ва­ти­ся. Але во­на пе­ре­мог­ла се­бе. Кiлька ра­зiв во­на по­чи­на­ла ка­за­ти, во­ру­ши­ла гу­ба­ми, але зу­пи­ня­ла­ся. На­реш­тi про­мо­ви­ла:

–  Я їсти хо­тi­ла.

–  Хiба ти до­ма не їла?

–  Не їла.

–  Чому?

Вона зно­ву змовк­ла i… зов­сiм нес­по­дi­ва­но уп'ять за­ри­да­ла.

–  У нас… у нас… не­ма чо­го їсти… Батько нi­чо­го… не при­но­­сять з во­лос­тi… усе про­пи­ва­ють… Ми їмо су… су… су­ха­рi вже дру­гий тиж­день.

I бiльше во­на нi­чо­го не мог­ла ска­за­ти за слiзьми. Дав­но був час по­чи­на­ти вчит­тя. Учи­тель ти­хо взяв Олек­санд­ру за ру­ку i, ска­зав­ши їй кiлька лас­ка­вих слiв, по­вiв у свою ха­ту, щоб во­на там зас­по­коїлась. Як по­вер­нув­ся вiн у клас, то з де­ся­ток рук прос­тяг­ли­ся до йо­го, i в кож­нiй ру­цi бу­ла якась їжа.

–  Нате! дай­те їй! хай по­поїсть!

Учитель гля­нув на дi­тей. Хлоп­цi бу­ли нi в сих нi в тих, дiв­ча­та де­якi пла­ка­ли. Вiн заб­рав усе, що дi­ти на­да­ва­ли, i по­нiс Олек­санд­рi. Але во­на нi­чо­го не хо­тi­ла їсти i все пла­ка­ла. Вiн, скiльки мiг, роз­ва­жив її, а сам пi­шов у клас i зве­лiв спi­ва­ти мо­лит­ву пе­ред по­чат­ком на­уки. Як зас­пi­ва­ли мо­лит­ву, вiн не­по­мiт­но ввiв у клас Олек­санд­ру.

Олександра пiс­ля цього дов­го со­ро­ми­лась гля­ну­ти учи­те­ле­вi в вi­чi. Але нi вiн, нi шко­ля­рi нi­ко­ли не на­га­да­ли їй про те, що бу­ло. Та й не тре­ба бу­ло їй на­га­ду­ва­ти. З то­го ча­су вже нi­що не мог­ло спо­ку­си­ти її. Дiв­ча­та-то­ва­риш­ки її люб­лять i час­то да­ють їй чо­го їсти - та­ко­го, що з до­му при­но­сять. Але во­на зрiд­ка бе­ре, хоч i час­то си­дить на су­хо­му хлi­бо­вi. Цього ро­ку во­на здасть ос­таннього ек­за­ме­на i вий­де з шко­ли ро­зум­ною, прав­ди­вою i чес­ною дiв­чи­ною.