Щоб жiн­ки не при­па­да­ли, ри­да­ючи, до тру­пiв батькiв, чо­ло­вi­кiв, си­нiв.

Щоб жи­вi - жи­вi й ве­се­лi мог­ли ще­бе­та­ти ма­ленькi дi­ти - квiт­ки-на­дiї кож­но­го на­ро­ду.

I щоб во­ни ви­рос­та­ли ду­жи­ми й вiльни­ми, щас­ли­ви­ми людьми.

I щоб се зро­би­лось - твер­до, мiц­но, на­вi­ки.

Зробилося там, де чер­во­на кров зак­ра­си­ла бi­лий снiг.

1906 р.

Це бу­ло дав­но. Це бу­ло то­дi, як на­шу зем­лю шар­па­ли тур­ки й та­та­ри, а гетьма­ни ук­раїнськi хо­ди­ли з ко­зацт­вом од­би­ва­тись од во­ро­гiв. То­дi на Во­ли­нi бу­ло не­ве­лич­ке се­ло. Во­но за­хо­ва­ло­ся в уло­го­ви­нi. Круг йо­го бу­ли лi­си. В се­лi жи­ли прос­тi лю­ди-хлi­бо­ро­би. Як­би не та­та­ри, то їм жи­ти бу­ло б не­по­га­но. А то час­то й гус­то на­бi­га­ли та­та­ри. Во­ни гра­бу­ва­ли, па­ли­ли й руй­ну­ва­ли се­ла. Ста­рих та ма­лих уби­ва­ли, а мо­ло­дих бра­ли в не­во­лю та й про­да­ва­ли ра­ба­ми на тяж­кi ро­бо­ти тур­кам. Iно­дi гна­ли та­та­ри з Ук­раїни ти­ся­чi без­щас­них лю­дей.

I цьому се­лу до­ве­ло­ся заз­на­ти ли­ха, але по­ки ще тiльки один раз. Се­ло за­хо­ва­ло­ся в лi­сах, i знай­ти йо­го бу­ло не лег­ко.

Край се­ла сто­яла не­ве­лич­ка хат­ка. Бi­ля неї пи­шав­ся ряс­ний са­док. У сад­ку гу­ли бджо­ли. Там бу­ла па­сi­ка.

У хат­цi жив ста­рий дiд Да­ни­ло. Ко­лись вiн ко­за­ку­вав, був у не­во­лi ту­рецькiй, але виз­во­лив­ся вiд­тi­ля. Те­пер жив до­ма, па­сiч­ни­ку­вав. Жiн­ка йо­го дав­но вмер­ла. Вiн прий­няв до се­бе двоє си­рiт: дiв­чи­ну Оле­сю та хлоп­ца-стри­бун­ця Ми­хай­ли­ка. Оле­ся вже бу­ла ве­ли­ченька дiв­чи­на, ро­кiв шi­ст­над­ця­ти.

Дiд був щас­ли­вий з дiтьми, а дi­ти бу­ли щас­ли­вi з ним. Дi­ти так лю­би­ли, як дiд роз­мов­ляв з ни­ми. Вiн роз­ка­зу­вав їм про ту­рецьку та про та­тарську не­во­лю. Оце, бу­ло, си­дить дiд у па­сi­цi, ро­бить що-не­будь, граб­лi чи ще що.

Михайлик-стрибунець i со­бi щось тут май­ст­рує, i дiв­чи­на Оле­ся з шит­вом си­дить. Сон­це сяє, пташ­ки ще­бе­чуть, бджо­­ли гу­дуть. То оце Ми­хай­лик:

–  Розкажiть, дi­ду­сю, про не­во­лю ту­рецьку.

А дi­дусь:

–  Та я вже роз­ка­зу­вав, - ти ж чув. Ще й не раз, - хi­ба то­бi ма­­ло?

А Ми­хай­лик та Оле­ся:

–  Ще, ще, дi­ду­сю! Так гар­но слу­ха­ти!

I дiд по­чи­нає опо­вi­да­ти, а дi­ти слу­ха­ють i очей не зве­дуть з йо­го.

Олеся схи­лить чор­ня­ву го­ло­воньку на ру­ку, а Ми­хай­лик-стри­бу­нець уже не стри­ба, а теж си­дить, слу­ха. А дiд роз­по­вi­да, як був вiн на ту­рецькiй ка­тор­зi:

–  Три ро­ки ви­був я на ка­тор­зi ту­рецькiй, при­ко­ва­ний до мiс­ця. Так от за по­пе­рек узя­то лан­цю­гом та й при­ко­ва­но. Си­дi­ти мож­на, i вста­ти мож­на, i ляг­ти, а пi­ти - нi. А ка­тор­га - це ко­ра­бель та­кий. Там греб­ли ми вес­ла­ми, же­ну­чи су­ди­ну. А за те на­шi го­лi спи­ни раз у раз дог­ля­да­чi спи­су­ва­ли на­га­ями та ко­лю­чою чер­во­ною та­вол­гою…

–  А на­що їх спи­су­ва­ли?
– пи­тає Ми­хай­лик.

–  А щоб ми швид­ше греб­ли… Як здасться тур­ко­вi, що по­ма­лу ро­би­мо, дак ото й пок­ро­пить нам го­лi спи­ни.

–  I кров тек­ла?
– скри­кує Ми­хай­лик.

–  Текла, - ка­же дiд.

–  Я б їх усiх пов­би­вав, тих та­тар та тур­кiв прок­ля­тих!
– по­гук­не хло­пець, стис­ка­ючи ку­ла­ки. Оле­ся нi­чо­го не ска­же, тiльки все об­лич­чя їй зблiд­не. А дiд да­лi:

–  Покалiчено то­дi ме­не доб­ре. А вже що го­ду­ва­ли по­га­но бу­сур­ма­ни: цвi­ли­ми су­ха­ря­ми та смер­дю­чою во­дою!. За та­ким жит­тям уся си­ла про­па­ла, бо ме­не ще й по­ру­ба­но тро­хи, як у бран бра­то. Ну, то як виз­во­ли­ли ме­не ко­за­ки - не здат­ний я вже був ко­за­ку­ва­ти. Вер­нувсь я до­до­му. Тут я ва­ших батькiв заз­нав: i тво­го, Оле­сю, i тво­го, Ми­хай­ли­ку. Ви бу­ли су­сi­ди. Тiльки Ми­хай­лик був ще то­дi ду­же ма­лий - ро­кiв зо два йо­му бу­ло. А то­бi, Оле­сю, вже ро­кiв iз сiм бу­ло, i ти бi­га­ла вже шви­денько. Жи­ли ви гар­но. Ко­ли це на­бiг­ла та­тар­ва… Що тут ка­за­ти? Од­би­ва­лись ми зав­зя­то, та нi­чо­го не вдi­яли. Се­ло та­та­ри спа­ли­ли, ба­га­то лю­дей пов­би­ва­ли, ба­га­то у бран заб­ра­ли. А дех­то пов­тi­кав. Отi втi­ка­чi вер­ну­лись сю­ди по­тiм та й знов тут по­бу­ду­ва­лись. Ме­не вда­ре­но чимсь важ­ким по го­ло­вi. Я й упав. Але я не вмер i вно­чi очу­тивсь. Див­люсь: мi­сяць свi­тить, вид­ко. Ти­хо скрiзь. Ко­ли гля­ну круг се­бе, аж я на по­жа­ри­нi, а круг ме­не все лю­ди ле­жать… Як роз­вид­ни­лось, пi­шов я по­мiж тру­па­ми та й зна­й­шов те­бе, Ми­хай­ли­ку. Ти ле­жав i пла­кав бi­ля мерт­вої ма­те­рi. Тут i батько твiй був з роз­ру­ба­ною го­ло­вою.

–  Проклятi! Ой, прок­ля­тi!
– скри­кує Ми­хай­лик.

–  I твiй тут батько й ма­ти бу­ли, Оле­сю, мерт­вi… А те­бе вже я зго­дом знай­шов у лi­сi. Ти за­бiг­ла якось ту­ди… От i все…

Змовкне дiд. Оле­ся си­дить, не во­рух­неться. В неї об­лич­чя блi­де, в очах па­ла який­сь огонь. Дiд гля­не на неї та й по­хи­та го­ло­вою:

–  Гай-гай!
– ка­же.
– Зас­му­тив я те­бе, мою ясоч­ку. Але що ж ро­би­ти! Без ли­ха не про­жи­веш. Не жу­рiться, дi­точ­ки, - ва­шi батьки по­ляг­ли доб­рою смер­тю, рiд­ний край бо­ро­ня­чи. Ко­жен чо­ло­вiк по­ви­нен бо­ро­ни­ти вiд уся­ко­го во­ро­га рiд­ний край, не жа­лi­ючи сво­го жит­тя.

–  Еге, не жа­лi­ючи сво­го жит­тя!…- про­мо­вить дiв­чи­на ти­хо та й за­мис­литься ще дуж­че i дов­го за­мис­ле­на хо­дить.

Ото од­но­го ра­зу бу­ла не­дi­ля. Оле­ся з Ми­хай­ли­ком ла­го­ди­лись iти в лiс по яго­ди, а дiд ка­зав:

–  Глядiть, дi­точ­ки, да­лi вiд баг­но­ви­цi, а то ли­хо бу­де.

У лi­сi бу­ло ве­ли­чез­не бо­ло­то-баг­но­ви­ще. Iно­дi, не зна­ючи, наб­ре­де на йо­го лю­ди­на та й утоп­не. Дiд i бо­яв­ся, щоб з дiтьми чо­го не бу­ло. Оле­ся ка­же:

–  Не бiй­тесь, дi­ду­сю, хi­ба ми не знаємо?