Шрифт:
– Чого ж ти стала? Веди!
Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.
Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:
– Я далi не пiду.
Татарин пiд'їхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв.
Дiвчина осмiхнулася:
– Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.
Тiї ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як билина пiдрiзана, впала вона додолу.
Її головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на неї, i всi вороги повернули назад.
А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хто й зна скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там i Олесю знайде.
День просидiли люди у лiсi. Далi їм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали двох парубкiв подивитися, що в селi. Парубки вернулися i сказали, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари їх обминули, i почали вертатись додому.
Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi, узброївшись, гуртом пiшли шукати її в лiсi. Михайлик привiв їх до того мiсця, де вiн покинув Олесю.
Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.
Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.
На шиї в неї був татарський аркан.
Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона своєю смертю обрятувала рiдне село.
Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.
***
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В їй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi у неї був вiнок. Навкруги спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть здавалось, що на обличчi в неї сяла якась радiсть.
Еге, їй можна було радiти.
Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i подруги-дiвчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг руки над могилкою i сказав:
– Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже, всякому такої смертi!
1890 р.
БЕЗ ХЛIБА
Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин iз жiнкою та з дитиною - хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третiй рiк був, як вони побралися, - з чужого села вiн її взяв,- а все нiяк не могли збитися на хазяйство. У їх тiльки й було худоби, що теличка,- купили її торiшню весну, - та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нiчим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нiчого - не то що теличцi. Поплакала Горпина за теличкою, так хiба з того доможеться?
На весну зовсiм у селянина не стало хлiба. Тижнiв зо три позичками жили, а тепер уже його знає, як i жити - нiхто й позичати не став, усякий каже:
– Що я тобi позичатиму? У мене в самого, може, дiти голоднi сидять, а тобi давай, давай, а назад i не сподiвайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мiшок хлiба, може, хтойзна-що вiддав би!
Раяла жiнка Петровi до пана пiти, найнятися. Пiшов на сусiднiй хутiр - не взяли: i так багато, кажуть, наймитiв. До другого пана пiшов, так той глянув, що в Петра одежа - лата на латi, подумав, що гольтiпака, пройдисвiт якийсь,- не схотiв i говорити.
– Геть!
– каже,- багато вас тут ходить таких!.
Зовсiм не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити панськi дрова з лiсу наймалися, а йому й того не можна.
Одного ранку встала Горпина вдосвiта. Дитина ще спала. Молодиця почала тихесенько бiля печi поратися, а Петра послала дров урубати. Порається, а сама думає:
– Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, помiг би господь, то поїхала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мiшечок дали. Лихо без коня: то сiла б, поїхала, та й годi; а тепер, поки-то випрохаєш у кума того коня!