–  Чого ж ти ста­ла? Ве­ди!

Дiвчина по­вер­ну­ла­ся до во­ро­гiв. На блi­до­му об­лич­чi па­ла­ли тем­нi очi.

Вона гля­ну­ла во­ро­гам у вi­чi i ти­хо про­мо­ви­ла:

–  Я да­лi не пi­ду.

Татарин пiд'їхав аж до неї, по­ка­зав їй на­гая й ви­ла­яв.

Дiвчина ос­мiх­ну­ла­ся:

–  Я не по­ве­ду вас да­лi, хоч би ви й уби­ли ме­не. Я вас, во­ро­ги, за­ве­ла в цей лiс, i ви не вий­де­те вiд­цiль.

Тiї ж ми­тi нiж блис­нув у та­тарськiй ру­цi i вда­рив дiв­чи­ну в гру­ди. Як би­ли­на пiд­рi­за­на, впа­ла во­на до­до­лу.

Її го­ло­вонька схи­ли­лась i чис­та ду­ша по­ки­ну­ла тi­ло. Та­та­рин плю­нув на неї, i всi во­ро­ги по­вер­ну­ли на­зад.

А Ми­хай­лик тим ча­сом до­бiг до­до­му. Вiн ка­зав, що та­тар хто й зна скiльки. Лю­ди по­ки­да­ли все i пов­тi­ка­ли у лiс. Дiд Да­ни­ло ду­мав, що вiн там i Оле­сю знай­де.

День про­си­дi­ли лю­ди у лi­сi. Да­лi їм не ста­ло хар­чу. Дру­го­го дня тре­ба бу­ло вер­та­ти­ся. Пос­ла­ли двох па­руб­кiв по­ди­ви­ти­ся, що в се­лi. Па­руб­ки вер­ну­ли­ся i ска­за­ли, що в се­лi все цi­ле. Лю­ди зро­зу­мi­ли, що та­та­ри їх об­ми­ну­ли, i по­ча­ли вер­та­тись до­до­му.

Але ж Оле­сi там не бу­ло. Дiд Да­ни­ло поп­ро­хав кiлька чо­ло­вiк, i всi, узб­роївшись, гур­том пiш­ли шу­ка­ти її в лi­сi. Ми­хай­лик при­вiв їх до то­го мiс­ця, де вiн по­ки­нув Оле­сю.

Тут знай­шли та­тарськi слi­ди. По тих слi­дах прой­шли у лi­со­ву пу­щу. Дов­го йшли, аж по­ки по­ба­чи­ли та­тарських ко­ней, що по­заг­ру­за­ли в бо­ло­тi. Та­тар не бу­ло. Ма­буть, во­ни поз­ла­зи­ли з ко­ней та й по­топ­ли у баг­ню­цi.

Дiд Да­ни­ло йшов по­пе­ре­ду. Вiн пер­ший по­ба­чив Оле­сю. Во­на ле­жа­ла мерт­ва.

На шиї в неї був та­тарський ар­кан.

Тодi зро­зу­мiв дiд Да­ни­ло i всi лю­ди, що во­на своєю смер­тю об­ря­ту­ва­ла рiд­не се­ло.

Зробили ма­ри з гi­лок i по­нес­ли до­ро­ге тi­ло до­до­му.

***

Другого дня хо­ва­ли Оле­сю. Под­ру­ги-дiв­ча­та нес­ли тру­ну. В їй ле­жа­ла Оле­ся, уб­ра­на, як мо­ло­да кня­ги­ня. На го­ло­вi у неї був вi­нок. Навк­ру­ги спi­ва­ли пташ­ки, вго­рi ся­ло сон­це. А во­на ле­жа­ла ти­ха, спо­кiй­на. На­вiть зда­ва­лось, що на об­лич­чi в неї ся­ла якась ра­дiсть.

Еге, їй мож­на бу­ло ра­дi­ти.

Ридаючи, про­ве­ли її до хо­лод­ної ями; ри­да­ючи, за­си­па­ли зем­лею. Не сам дiд Да­ни­ло пла­кав, пла­ка­ли всi: i ста­рi й ма­лi, i чо­ло­вi­ки й жiн­ки, i под­ру­ги-дiв­ча­та.

Але як ки­ну­ли на мо­гил­ку ос­тан­ню ло­па­ту зем­лi, дiд Да­ни­ло пiд­вiв го­ло­ву. Вiн уже бiльш не пла­кав. Об­лич­чя йо­му бу­ло по­важ­не. Вiн прос­тяг ру­ки над мо­гил­кою i ска­зав:

–  Кожен по­ви­нен бо­ро­ни­ти свiй рiд­ний край, не жа­лi­ючи жит­тя! Дай, бо­же, вся­ко­му та­кої смер­тi!

1890 р.

Край се­ла сто­яла ха­та по­га­ненька, а в їй жив се­ля­нин iз жiн­кою та з ди­ти­ною - хлоп­чик був. не­ве­лич­кий, не­дав­не­ч­­ко на­ро­див­ся. Вже тре­тiй рiк був, як во­ни поб­ра­ли­ся, - з чу­жо­го се­ла вiн її взяв,- а все нi­як не мог­ли зби­ти­ся на ха­зяй­ст­во. У їх тiльки й бу­ло ху­до­би, що те­лич­ка,- ку­пи­ли її то­рiш­ню вес­ну, - та й та не­дав­но здох­ла. А хоч би й не здо­х­­ла, то все ж го­ду­ва­ти нi­чим бу­ло б. Як усе не­до­ро­ди, то й са­­мим їсти нi­чо­го - не то що те­лич­цi. Поп­ла­ка­ла Гор­пи­на за те­лич­кою, так хi­ба з то­го до­мо­жеться?

На вес­ну зов­сiм у се­ля­ни­на не ста­ло хлi­ба. Тиж­нiв зо три по­зич­ка­ми жи­ли, а те­пер уже йо­го знає, як i жи­ти - нiх­то й по­зи­ча­ти не став, уся­кий ка­же:

–  Що я то­бi по­зи­ча­ти­му? У ме­не в са­мо­го, мо­же, дi­ти го­лод­нi си­дять, а то­бi да­вай, да­вай, а на­зад i не спо­дi­вай­ся. Ти вже он у всього се­ла на­по­зи­чавсь. Тут сам за мi­шок хлi­ба, мо­же, хтой­зна-що вiд­дав би!

Раяла жiн­ка Пет­ро­вi до па­на пi­ти, най­ня­ти­ся. Пi­шов на су­сiд­нiй ху­тiр - не взя­ли: i так ба­га­то, ка­жуть, най­ми­тiв. До дру­го­го па­на пi­шов, так той гля­нув, що в Пет­ра оде­жа - ла­та на ла­тi, по­ду­мав, що гольтi­па­ка, прой­дис­вiт який­сь,- не схо­тiв i го­во­ри­ти.

–  Геть!
– ка­же,- ба­га­то вас тут хо­дить та­ких!.

Зовсiм не знав Пет­ро, що й ро­би­ти. У ко­го ко­ня­ка бу­ла, так хоч во­зи­ти панськi дро­ва з лi­су най­ма­ли­ся, а йо­му й то­го не мож­на.

Одного ран­ку вста­ла Гор­пи­на вдос­вi­та. Ди­ти­на ще спа­ла. Мо­ло­ди­ця по­ча­ла ти­хе­сенько бi­ля пе­чi по­ра­ти­ся, а Пет­ра пос­ла­ла дров уру­ба­ти. По­рається, а са­ма ду­має:

–  Якби цей тиж­день так-сяк пе­ре­бу­ти­ся, а там, мо­же, по­мiг би гос­подь, то поїха­ла б до батька в Си­ро­ват­ку: мо­же б во­­ни хоч з мi­ше­чок да­ли. Ли­хо без ко­ня: то сi­ла б, поїха­ла, та й го­дi; а те­пер, по­ки-то вип­ро­хаєш у ку­ма то­го ко­ня!