–  Що це ти, чо­ло­вi­че, в до­ро­гу йдеш, а ку­ди й не ка­жеш? Що во­но за мо­да? Ма­буть, уже зно­ву за яки­мись гро­мадськи­ми дi­ла­ми? Тiльки гро­шi пе­ре­во­диш.

А я на смiх i ка­жу:

–  Пiду пансько­го пра­ва до­бу­ва­ти.

–  Тю!
– ка­же.
– Чи ти не зду­рiв? Чи то­бi на свi­тi жи­ти на­до­ку­чи­ло?

–  Нi, - смi­юся, - тiльки на­до­ку­чи­ло му­жицьке пра­во.

–  Що ж ти ро­би­ти­меш?
– пи­тає, а са­ма, ба­чу, вже й боїться, й ро­бо­ту по­ки­ну­ла, i не знає, що їй i ка­за­ти.

–  А що ж я ро­би­ти­му? Де па­ни бу­ва­ють, там i я по­бу­ваю, по­див­лю­ся, чи не мож­на якось так, щоб i му­жик в од­нiй ха­тi з па­ном си­дiв.

Вона як за­го­ло­сить:

–  Ой ли­шеч­ко! Про­пав же ти, про­пав же ти на­вi­ки! Та те­бе ж за­ка­ту­ють, та те­бе ж на Си­бiр зав­да­дуть або на Со­ко­ли­ний ост­рiв зап­ро­то­рять!… Та там же га­ду-га­ду, що й сту­п­­­ну­ти хре­ще­нiй ду­шi нi­де… (I звiд­ки во­на те знає - про той гад?) Та дi­то­чок же на­ших дрiб­не­сеньких по­си­ро­тять!… А во­ни, тi дi­точ­ки, та­ки й дрiб­не­сенькi: си­на цiєї осе­нi оже­нив, та й до доч­ки вже тi, що ку­ниць шу­ка­ють, ри­па­ю­ть­ся… Га­разд хоч, що обох на той час у ха­тi не бу­ло, а то б i їх ста­ра до ле­мен­ту приз­ве­ла. Уже не ра­дий, що й приз­нав­ся. По­чав її вмов­ля­ти, по­чав їй тс та се… Так-сяк роз­ва­жив, за­тих­ла… За­тих­ла, а са­ма своє ду­має: як вип­ро­вад­жа­ла, то так сльози i бри­нять на очах… I шко­да ме­нi її, i са­мо­му не­на­че тро­хи смут­но ста­ло, - ну, а все-та­ки то­го, що на­мис­лив, не ки­да­юсь, прос­тую на стан­цiю. Прий­шов. Узяв бi­ле­та пер­во­го кла­су… та­ки да­ли, нi­чо­го й не ска­за- ли… Ов-ва! Та й до­ро­го ж, не­хай йо­му вся­чи­на!… Це так, що не дур­но папське пра­во дос­та­неться!… Ну, та дар­ма: один той день, що батько у плах­тi. Вий­шов я до ва­го­нiв, по­ди­вив­ся, де си­нiм по­мальова­но, - ото й мое. Так прос­то й чим­чи­кую у пе­р­вий клас… А на­зуст­рiч iз ва­го­на кон­дух­тор.

–  Не сю­ди, не сю­ди!… - гри­має.
– Ку­ди пхаєшся? На­пе­ред iди, - там третього кла­су ва­го­ни. А я та­ки со­бi тис­ну­ся.

–  Чи ти чуєш, мур­ло, що я то­бi ка­жу? Не тут тре­тiй клас, а спе­ре­ду.

–  Та чо­го ви гу­каєте?
– вiд­ка­зую.
– Ме­нi й не тре­ба третього кла­су, а пер­во­го, - та й по­ка­зую йо­му бi­ле­та.

–  А, па­но­вi бi­ле­та не­сеш, - ну, иди, ко­ли так… Та не ба­рись там, бо ско­ро поїзд ру­шить, - та й по­бiг да­лi.

Брешеш, ду­маю, я сам со­бi пан. Та й по­су­ва­юся у той пер­вий клас. Iду, а са­мо­му та­ки тро­хи мо­то­рош­но. Увiй­шов ту­ди. Бий те­бе си­ла бо­жа!
– вiд­ра­зу не роз­бе­реш, ку­ди й потк­ну­ти­ся. Од­на­че про­лiз тiс­ненькою ву­лич­кою та й ус­ту­пив у та­ке, що во­но вже й не ва­гон, а та­ки зов­сiм панська свiт­ли­ця: тут то­бi й сто­ли­ки, тут то­бi й пос­те­лi, тут то­бi й тап­ча­ни… На­ро­ду не ду­же ба­га­то: па­нiв кiлько­ро та па­нiй двоє, ба­чу… Си­дять па­ни, - тре­ба й ме­нi сi­да­ти. На­ба­чив по­рожнє мiс­це, пi­дiй­шов та й сiв на тап­ча­ни­ку та так i пiр­нув у нього!… Ну та й м'яко!…

–  Мужичок, а му­жи­чок!
– ка­же ме­нi па­нок мо­ло­денький з бi­ля­веньки­ми ву­си­ка­ми по­зак­ру­чу­ва­ни­ми.
– Не ту­ди по­пал, тут пер­вий клас.

–  А так, - ка­жу, - па­не, пер­вий.

–  Ну, так за­чим же ти, - ка­же, - сю­ди, ко­ли то­бi в тре­тiй?

–  Нi, - ка­жу, - ме­нi iмен­но в пер­вий, а тре­тiй ме­нi те­пер не в мо­ду, бо в ме­не бi­лет не ту­ди.

–  Што ти, - ка­же, - ви­га­дуєш аби­що!

–  Чого б же я ви­га­ду­вав?
– од­ка­зую.
– По­ди­вiться са­мi.

Та й даю бi­ле­та. Гля­нув вiн раз, два… зниз­нув пле­чи­ма… То­дi ззир­нув­ся з iн­ши­ми па­на­ми. А тi слу­ха­ють, що ми го­во­ри­мо.

–  Справдi, - ка­же до них, - у нього пер­во­го кла­су бi­лет.

Тут iще дех­то з па­нiв пi­дiй­шов, див­ляться на мiй бi­лет та ди­ву­ються.

–  Хто ж це то­бi дав?
– пи­та­ють.

–  Нiхто, - ка­жу, - ме­нi не да­вав, я сам со­бi ку­пив.

–  Нащо ж ти йо­го ку­пив? Це ж до­ро­го - у третьому кла­сi де­шев­ше, - ози­вається товс­тий пан з та­кою бо­ро­дою, що з щiк те­лi­пається, а по­се­ре­ди­нi го­ле.

–  А де­шев­ше, - од­вi­тую.

–  Так на­що ж ти сю­ди ку­пив?

–  А ви ж, па­не, на­що сю­ди ку­пи­ли, а не в тре­тiй? Ад­же ж i вам де­шев­ше бу­ло б.

Один пан, та­кий ог­ряд­ний со­бi, з чор­ною бо­ро­дою, зас­мi­яв­ся та й ка­же:

–  Правду го­во­рить.

А той товс­тий пан, що шлях у нього се­ред бо­ро­ди вiд гу­бiв до шиї, вже тро­хи й сер­ди­тенько:

–  То ти, а то я!
– нав­чає.
– Ти не рiв­няй, а ко­ли вже сiв тут, так си­ди ти­хо та чорт зна чо­го не роз­ка­зуй.

–  Та хi­ба ж то я вас, па­не, за­че­пив? То ж ви ме­не зай­ня­ли, - вiд­го­во­рюю йо­му, та ба­чу, що во­но сер­ди­те, та вже й мов­чу со­бi. І во­но за­мовк­ло i пiш­ло в ку­то­чок до вiк­на та й сi­ло навп­ро­ти ме­не, тiльки навс­ко­си тро­хи, бо я скраю си­дiв.

Поки ми так оце ба­ла­ка­ли, вже й поїзд ру­шив, а тро­хи зго­дом i кон­дух­тор ус­ко­чив, - той-та­ки, що ме­не ви­ряд­жав до третього кла­су. Ди­виться на бi­ле­ти та цо­кає по них. Дi­й­­шов i до ме­не та:

–  Ти чо­го тут? Я ж то­бi ка­зав, що не в цей ва­гон.

–  Аж во­но та­ки в цей, - од­ка­зую та й по­даю йо­му бi­ле­та. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.

–  Так це, - ка­же, - твiй… ваш бi­лет?
– уже не знає, як йо­му й ка­за­ти.

–  Та мiй же, мiй, - од­по­вi­даю.

Вiн то­дi гля­нув так ней­мо­вiр­но по па­нах, а той ог­ряд­ний пан з чор­ною бо­ро­дою, чи­та­ючи книж­ку, та й ки­ває з-за кни­ги го­ло­вою:

–  Його, йо­го, - ка­же.

Здвигнув кон­дух­тор пле­чи­ма, цок­нув по бi­ле­то­вi та й вер­нув. По­дав­ся да­лi. Ко­ли це трош­ки зго­дом пiд­хо­дить до ме­не той мо­ло­денький па­нок iз бi­ля­ви­ми ву­си­ка­ми. Зi­пер­ся на стовп­чик, уту­пив у ме­не очi та й пи­тає: