Шрифт:
– Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала!
– скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї.- От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?
– У новiй…
– От бiдна ти!…- пожалiла Галька.- Ходiмо ж туди!
– Ходiм! ходiм!
– одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
– Та не так-бо швидко, сестричко!
– пручалася та, - а то я не пiдбiжу.
Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, - тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, - якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:
– Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!
Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.
– Ну, та як же воно було?
– Так!
– вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.- Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, - а вода так i суне! Кинулись бiгти, - так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою - лусь! Почорнiло менi в очах, - от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого - мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,- пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.
– А правда, - казав якийсь шахтар, - у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!
– Та звiдки ж та вода взялася?
– допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:
– Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води - залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, - от воно й залило.
– А ти хiба знаєш?
– Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла.
– Лихо та й годi!
– А скiльки людей у шахтi?
– спитавсь управитель у десятника.
– Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, - вiдмовив той.
Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, - вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.
Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.
Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.
– А ця чого тут?
– здивувався штегер, Марусю вздрiвши.
– Геть звiдцiля, тут машина стане!
Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.
– Чуєш, iди звiдцiля!
Вiн хотiв стягти її з вагончика.
– Не займайте мене!
– скрикнула вона.- Там татко!
Штегер несамохiть пустив її руку.
– Що там таке?
– спитав управитель, пiдходячи.
– Та ось, - показав штегер, - дiвчина. Батько її там.
– Одведiть її звiдцiля!
– звелiв управитель.
Штегер знов узявся до неї.
– Я не хочу! Я не пiду!
– i пручалась, i благала Маруся.- Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!
Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.
– Ой, господи, чия ж то?
– почулося помiж їми.
– Максимова.
– От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.
– Одведiть геть жiнок та дiтей!
– знову звелiв управитель.
Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.
– Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!
Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.
– Дiвчино, йди звiдцiля,- тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?
Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.