Шрифт:
хіба принесе, тої землі, про яку говорив Олександр Іноземцев,
землі, де в дитинстві досвітком пролопотіти так
радо босоніж до ставка, аж виляскуватимуть по стежці
підошви, де пахне, як ніколи не здатен вже пахнути перший
огірок, зірваний власноруч на грядці, а рання черешня
розтане в роті швидше за найсолодшого цукерка;
заради тої землі, яка далеко, та люди її, його побратими,
тут – за колючим дротом, виснажені й бліді, бо рум’янець
на щоках хіба засвітиться з туберкульозу, нажитого
на фронтах і вже в таборах; і він, отець Павло, на ці клопоти
присуджений без права на апеляцію.
6
Повільно, з трудом читав свій указ єпископ Діонисій,
сапаючи та на хвильку змовкаючи час від часу, мов спинявся
в далекій дорозі на перепочинок, – давня хвороба
допікала владиці. А як дочитав той указ єпископ про
призначення архімандрита Смарагда ректором Холмської
семінарії з тимчасовим перебуванням у Кременці,
43
то подякував отець Смарагд так сухо, що присутні мимоволі
аж перезирнулися.
– Я й до цього виконував ректорські обов’язки, – завершив
десь з докором у голосі Смарагд, мовбито саме
владика Діонисій був винуватцем у тому.
Скалку під ніготь архімандриту, власне, загнали ще
раніше в Москві, біль від тої скалки ніяк не хотів минати.
Вернулися, думав отець, нарешті по розум, але час через
те він згаяв, мав би досі сягнути вищого. Смарагд був
певен, що вартує того, попри образу, ніде й ніколи він
навіть на мить не похитнувся, і крок не ступив від зазначеного
московським синодом. Він ніколи не вчинить так,
як може вчинити, скажімо, єпископ Черкаський Назарій
– обертатися в той бік, звідки вітер віє, і пильно роззиратися,
з якого боку насуплюються чорні хмари. Смарагд
зневажав Назарія за той вчинок і виявлену, хай навіть
мимовільно, слабкість духу.
…Весь майдан перед собором Святої Софії виповнили
кияни і гості того пам’ятного дня, 10 липня 1919
року, урочисті дзвони пливли понад головами тисяч людей
і знімалися лунко в святочне небо, правилася панахида.
Українська столиця у літі дев’ятнадцятого лишалася
ще островом спокою і тихого благополуччя, бо Росія вже
палала від краю до краю, рвали, топтали і шматували її
самі росіяни, тож чимало прийшло на майдан також втікачів
з північних країв, рятуючись від більшовицького
жаху. Вперше за два з лишком століття правилася панахида
по Іванові Мазепі. Правив єпископ Черкаський Назарій,
котрий після від’їзду митрополита Антонія керував
Київською єпархією Російської православної церкви.
– Зі святими упокій… – линула молитва за українського
гетьмана, що стільки церков збудував на цій
землі і так багато зробив для Христової справи, вічную
Іван КОРСАК44
пам’ять хор виконував з таким почуттям, що не літня
спека, а зимні протяги холодили душі.
У проповідях наступних єпископ Назарій обіцявся
прилюдно, що й надалі не чинитиме опору українському
церковно-визвольному рухові. Та коли загули вже недалеко
від Києва гармати російського генерала Бредова,
зламав своє слово владика і видав наказ про заборону
українському духовенству відправляти Божу службу
рідною для цієї землі мовою.
Ні, він, архімандрит Смарагд, так ніколи не діятиме,
і рано чи пізно його оцінити мають належно.
Шкода, звісно, що через прикрий випадок тоді на вокзалі
йому не судилося своєчасно прорватися в Харків,
прибути на обіцяну через третіх осіб єпископську хіротонію.
Тим часом лихі люди, жадібно посміхаючись,
той вогонь, що випалював на корені все живе на російській
землі, перекинули тепер на землі цього за
предковічною натурою мирного краю. Західні області