– Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи ще не вбивав ні дитини, ні матері.

– Але ж мисливець, побачивши дичину, про все забуває! Хіба не так, дідусю? – спитав Камо. – Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні її дитини не вбивав?

– Правду сказати, один раз, в молоді роки, матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею козенятко було. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а козенятко візьму, дома вигодую». Козеняткові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався я тоді, ось як зараз, вистрілив просто в бідну матір – рука б у мене переломилась!… Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А козеня побачило, що мати лягла, подумало, що вона його годувати зібралась. Підбігло, припало до грудей і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, всередині наче вогонь запалав. Повернувся – і додому… Щоб не бачити ні козенятка, ні його вмираючої матері… – на очі у старого набігли сльози, голос затремтів. – Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, – закінчив він свою розповідь. – Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.

Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились, він засяяв.

– Знайшли! – зрадів він. – Гляньте, сіль наче відшліфували.

Навколо джерела було багато козячих слідів, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося ні тріщин, ні гострих кінців.

– Як багато їх було тут! – здивувалась Асмік.

– Мабуть, отара колгоспних овець пройшла. Не може бути так багато диких кіз! – сказав Камо.

Дід багатозначно посміхнувся:

– Тут, на Далі-Дагу, я раз налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанку і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода – у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.

– І сіль хіба пахне? – здивувався Грикор.

– Ще й як! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже? Дика коза запах солі здалеку чує.

– А вовки скоріше запах м’яса почують, ніж солі, – розумно зауважив Грикор.

– Молодець! Кожний чує те, що йому треба, – підтвердив дід, прямуючи до кущів тернику.

За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і стали чекати.

– Добре! – сказав дід. – Вітер від джерела, в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок! – казав дід, з захопленням дивлячись на виблискуючу поверхню води.

І справді, на фоні завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.

НАЙКРАСИВІШІ ЖИТЕЛІ ДАЛІ-ДАГУ

Чекати довелось довго.

Сонце пекло немилосердно, але бажання побачити диких кіз пересилювало все.

Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного водяника: «болт… бо-олт… болт!…»

Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм юним супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.

У Асмік від здивування широко розкрились очі, і вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.

Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі в піхвах, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, пін був схожий на чудову статую.

Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався Потім, востаннє вдихнувши повітря, він не поспішаючи зійшов зі свого постаменту і зник за виступом.

– Бачили? – уривчастим від хвилювання голосом запитав дід. – Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.

– Чому ж ти його не забив? – розгарячився Грикор. – Таку здобич з рук випустив!

Старий подивився на нього сердито.

– Тільки нечесна рука може підняти зброю на таку тварину! – обурився він.

– Чому? Що він таке, цей козел?

– Що він таке?… Коли б тут, біля джерела, сидів у засідці мисливець, вовк, барс – хто б був першою жертвою? Він. Однак, незважаючи на це, він іде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях! Тільки нечесна рука може підняти зброю на таку тварину! – повторив дід.

Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець остережливо поклав палець на губи.

На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель» – великих козлячих рогів. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела.

Козлів було так багато, що, здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.

Козли швидко оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами, намагаючись стати ближче до води.