Всі тварини були рудуватого кольору, з темною смугою, яка тягнулась вздовж спини, від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила поперек спини і грудей, ніби оперізуючи. Дивлячись на них, Армен думав: «А які б чудові гібриди вийшли від помісі цих диких тварин із свійськими!»

Козли напились, полизали солі і, підвівши голови, стали розглядатися навколо – чи не бачив хто їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?

Дикі тварини довго не залишаються біля води. Найнебезпечніше для них місце у природі – це місце біля джерела. Біля води завжди ховаються хижаки. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела, і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад, тим самим шляхом, яким прийшли. Перебирались на той бік гребеня і зникали. Стрибки їхні були такі легкі, що, здавалося, тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…

Коли отара зникла, з-за гребеня гори довго ще виглядала голова козла з уже знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Тільки переконавшись, що їм нічого не загрожує, він сплигнув з каменя і пішов слідом за всіма.

Хлопці полегшено зітхнули.

– Ну от, а ти кажеш – стріляй! – ще раз докорив старий Грикорові.

– Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? – сказав Камо.

– Коли тварини п’ють, убивати не можна – жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!… Мисливці хоч і проливають кров, але і в них душа є, совість є. А зараз козлів і взагалі вбивати не можна, забороняється.

– Дідусю, а чому тут були тільки козли? – спитав Армен з цікавістю. – Жодної кози, жодного козенятка.

– Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? – приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

– А звідки мені знати! – сказав він, підморгнувши Грикорові.

Завдав дід загадку!…

Першим порушив мовчанку Армен:

– Козли завжди так ходять, окремими отарами?

– Ні, чому ж завжди? З червня до початку грудня, і все.

– А потім?

– Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, віддалік од них, і живуть у скелях з дітьми.

– Тікають від батьків? – здивувався Камо.

– Еге ж, тікають, як від вовків… Тсс!… – раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано знову з’явилась голова з величезними рогами, що здалися хлопцям вдвічі більшими, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

– Бачили, бачили? – повторював він. – Йому вже, певно, років дванадцять, а роги в нього аршини два!… – збуджено шепотів дід. – Старий уже. Такі старі козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони звичайно дуже старіють і стають поживою для вовків. Або заховаються у яку-небудь темну печеру і помруть там, далеко від усіх…

– Звідки ти знаєш, скільки козлові років? – запитав Камо.

– А по кільцях на рогах. Кожного року – нове.

– А чому він такий білий?

– Старенький став, як я, – погладив дід свою білу бороду. – Тихше, хлопці! Друге стадо йде воду пити.

– А з цієї отари уб’єш хоч одного? – запитав діда Грикор, погладжуючи свою уявну бороду: на Сході завжди так роблять, коли щось просять.

– Заборонено! – коротко відповів дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела спустився білий вожак, за ним слідом велике стадо козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, прямо до води. Рудуваті, вони були кольору навкружнього каміння, а темні смуги на деяких з них нагадували темні прошарки на схилах Далі-Дагу.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні, стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.

– Ой, джейрани! – тихо вигукнула Асмік. Серце її забилось від радості.

– Шш… Кози! – пошепки поправив її дід.

Хоч вони і тихо розмовляли, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. Дві маленькі кізочки вирвалися вперед і вистрибом підбігли до води. Але мати видала звук, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи їх своїми маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняно прилягли і затихли. Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і наче закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.

Проте небезпека загрожувала їм не з боку наших героїв.

Коза, що прибігла до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому якусь загрозу, оглянулась навкруги і, побачивши величезні роги білого вожака, видала звук «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в ущелині.

– Бачили? – запитав старий. – А ви не вірили, коли я казав!

– А й справді, втекли, та ще й як! Наче від ворога, – сказав Армен, вражений тим, що бачив.